11/22/63

Виявилося, що це взагалі не проблема. Коли я виклав цю ідею Еллертону, він загорівся, наче дитина.

— Я навіть маю практичний досвід, — повідомив він мені. — Роками дружина мені каже, що я часом дурний, як кінська срака.

2

Останнім бар’єром виявився зал. У середині червня, десь під той час, коли Лі саме витурили з порту в Новому Орлеані за те, що втюхував свої прокламації «за Кастро» членам команди авіаносця «Оса», до будинку Сейді під’їхав Дік. Він поцілував її в здорову щоку (поранену вона відвертала завжди, коли заходив хтось із візитом) і спитав у мене, чи не прогуляюся я з ним на холодне пиво.

— Катай, — сказала Сейді. — Зі мною все буде в порядку.

Дік повіз нас в умовно кондиціонований заклад під бляхою, що містився за дев’ять миль від Джоді й звався «Курчата прерій». У цей пополудній час там було порожньо, мовчав джукбокс, лише двоє самотніх пияків сиділи при шинквасі. Дік вручив мені долар.

— Я плачу, ви приносите. Годиться така оборудка?

Я пішов до шинкваса й підчепив за горла пару «Бакгорнів»[590].

— Якби я знав, що ви принесете «Баки», краще б сам сходив, — сказав Дік. — Чоловіче, це ж не пиво, це кінська сеча.

— А мені воно чомусь подобається, — відповів я. — Крім того, здається, ви волієте випивати вдома. «Коефіцієнт глупства в місцевих барах перевищує рівень мого смаку» — хіба не від вас я таке якось чув?

— Та нехай, все одно ніякого пива я не хочу. — Тільки тепер, коли поряд не було Сейді, я звернув увагу, що Дік аж кипить від гніву. — Чого мені насправді хотілося б, це затопити в пику Фреду Міллеру й дати Джессіці Келтроп підсрачника, копнути з носака її худу, безперечно обрамлену рюшами сраку.

Імена і їх носії були мені знайомі, хоча я, всього лиш скромний отримувач зарплатні, ніколи не спілкувався з ними особисто. Міллер і Келтроп становили собою дві третини шкільної ради округу Денголм.

— Не зупиняйтесь на цьому, — заохотив я. — Раз уже ви в такому кровожерливому настрої, повідайте мені, що вам хочеться зробити Двайту Росону. Хіба він там не третій?

— Його прізвище Ролінгс, — промовив Дік похмуро. — І я не маю до нього претензій. Він проголосував за нас.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Вони не дозволяють нам показати «Джемборі» в шкільному залі. Незважаючи навіть на те, що йдеться про середину літа, коли він абсолютно вільний.

— Та ви жартуєте? — якось було Сейді мені казала, що деякі особи в місті можуть бути налаштовані проти неї, але я їй не повірив. Отакий наївний чужак цей Джейк Еппінг, все ще тримається своїх науково-фантастичних уявлень з двадцять першого століття.

— Якби ж то, синку. Вони послалися на правила пожежної безпеки. Я нагадав їм, що ні про яку пожежну небезпеку не йшлося, коли відбувався бенефіс на користь постраждалої в аварії школярки, а та Келтропиха — суща стара драна кішка й більш ніхто — мені каже: «О так, Діку, але ж то було під час навчального року».

— Авжеж, їх це непокоїть, і головно тому, що жінці, яка належить до викладацького персоналу їхньої школи, обличчя розпанахав божевільний, за яким вона була колись заміжня. Вони бояться, що про це напишуть в газетах або, Господи помилуй, покажуть репортаж по якомусь із даллаських телеканалів.

— А яке це може мати значення? — спитав я. — Він же… Боже, Діку, він же навіть був не звідси

! Він аж із Джорджії!

— Їм це неважливо. Що для них важить, так це те, що він тут помер, і вони бояться, що це кине тінь на школу. На місто. А також на них.

Я чув себе, ніби я щось мекаю — жалюгідні звуки для дорослого чоловіка в розквіті сил, — але нічого з собою зробити не міг.

— Та в цьому ж взагалі нема жодного сенсу!

— Аби могли, вони б її вигнали з роботи, просто щоб позбавити себе турбот. Але, оскільки цього вони зробити не можуть, то сподіваються, що вона сама звільниться раніш, аніж діти зможуть побачити, що з її обличчям зробив Клейтон. Це те саме, Богом прокляте містечкове лицемірство в повній своїй красі, хлопчику мій. Коли Фреду Міллеру перейшло за двадцять, він двічі на місяць катався до Нуево Ларедо[591], де на всі заставки відривався зі повіями в тамтешнім бурдеї. Більше того, гроші на ці розваги від отримував від свого батька. А ще я маю цілком вірну інформацію про те, що, коли Джессіка Келтроп була просто шістнадцятирічною Джессікою Трапп з ранчо Солодка вода, якось вона була серйозно потовстішала, а через дев’ять приблизно місяців зненацька схудла. Маю на думці сказати їм, що пам’ять у мене набагато довша за їхні сині носи, і турбот, якщо схочу, я можу їм створити достатньо. Мені для цього навіть напружуватись не треба.

— Не можуть же вони звинувачувати Сейді у божевіллі її колишнього чоловіка… чи можуть?