11/22/63

Сейді їла краще, ніж за весь час, що минув з того дня, коли в її дім увірвався Клейтон, і я також мав гарний апетит. Разом ми зачистили півдюжини яєць, плюс тости з беконом. Коли тарілки опинилися в мийці і вона курила сигарету вже з другою чашкою кави, я сказав, що хочу в неї дещо спитати.

— Якщо це про те, чи прийду я на шоу сьогодні, то не думаю, аби я змогла це витримати двічі.

— Ні, дещо інше. Але оскільки ти вже про це заговорила, то які саме слова тобі тоді сказала Еллі?

— Що настав час перестати жаліти себе й приєднатися до параду.

— Доволі жорстко.

Сейді погладила собі волосся проти пораненої щоки, цей жест у неї вже став машинальним.

— Міз Еллі ніколи не відзначалася делікатністю й тактом. Чи шокувала вона мене, коли влетіла сюди й почала проказувати, що час уже кинути байдикувати? Так, шокувала. Чи була вона права? Так, була. — Вона перестала гладити волосся і раптом сподом долоні різко відслонила його собі за спину. — Такою я відтепер завжди буду — хіба що трішечки згодом щось покращиться, — тож, я гадаю, краще мені до цього звикати. От Сейді й дізнається, чи справедлива та стара примовка, що не краса гарна, а дівка зугарна.

— Саме про це я й хотів з тобою побалакати.

— Добре, — пихнула вона димом крізь ніздрі.

— Припустімо, я заберу тебе в таке місце, у такий світ, де лікарі можуть виправити поранення на твоєму обличчі — не ідеально, але набагато краще, ніж це будь-коли вдасться доктору Еллертону з його командою. Ти поїхала б? Навіть якби знала, що ми ніколи звідти не повернемося назад?

Вона насупилася.

— Ми говоримо про це зараз гіпотетично?

— Взагалі-то ні.

Вона акуратно-повільно розчавила сигарету, обдумуючи мої слова.

— Це як міз Мімі їздила до Мексики на експериментальне лікування від раку? Бо я не думаю, щоби…

— Я говорю про Америку, серденько.

— Ну, якщо це Америка, я не розумію, чому ми не зможемо…

— Дай, я докажу тобі решту: я буду змушений їхати. З тобою чи без тебе.

— І ніколи не повернешся? — в очах її відбився переляк.

— Ніколи. Ні я, ні ти не зможемо повернутися з причин, які важко пояснити. Боюсь, я тобі здаюся божевільним.

— Я знаю, що ти не божевільний, — в очах її світилась тривожність, але говорила вона спокійно.

— Я можу зробити дещо, що в очах правоохоронців здаватиметься дуже поганим. Це зовсім не погана справа, але ніхто ніколи в це не повірить.

— Це те… Джейку, це має якийсь стосунок до того, що ти мені колись розповідав про Едлея Стівенсона? Про ті його слова: допоки пекло не замерзне.

— Деяким чином. Але тут ось яка притика. Навіть якщо я зможу зробити те, що мушу зробити, і мене не заарештують — а я вірю, що зможу, — це не змінить твою ситуацію. Твоє обличчя все одно залишиться пошрамованим у більшій чи меншій мірі. А там, куди я можу тебе забрати, існують медичні можливості, про які Еллертон може лише мріяти.

— Але ми ніколи не зможемо повернутися, — вона говорила це не мені, вона намагалася вмістити це у себе в голові.

— Так.

Не кажучи про все інше, але якби ми знову повернулися у дев’яте вересня 1958 року, там би вже існувала оригінальна версія Сейді Дангіл. Це був такий нестямний варіант, що я його навіть не хотів обмірковувати.

Вона підвелася й підійшла до вікна. І довго стояла там, до мене спиною. Я чекав.

— Джейку?

— Так, серденько.

— Ти вмієш передбачати майбутнє? Ти ж вмієш, чи не так?

Я промовчав.

Зніченим голосом вона продовжила.

— Ти прибув сюди з майбутнього?

Я мовчав.

Вона обернулася від вікна. Обличчя мала дуже бліде.

— Джейку, так чи ні?

— Так. — Відчуття було таке, ніби сімдесятифунтова каменюка скотилася мені з грудей. І в той же час я злякався. За нас обох, але особливо за неї.

— Як… з якого віддаля?

— Серденько, ти певна, що тобі…

— Так. З якого віддаля?

— Майже сорок вісім років.

— Я… я вже там мертва?

— Я не знаю. Я не хочу цього знати. Зараз теперішнє. І ми в ньому разом.

Вона задумалася про це. Шкіра біля червоних рубців на її обличчі стала дуже білою, і я хотів було підійти до неї, але боявся поворухнутись. А що, як вона закричить і кинеться від мене навтьоки?

— Заради чого ти приїхав?

— Щоб завадити одному чоловіку зробити дещо. Якщо буду змушений, я його вб’ю. Тобто якщо буду абсолютно впевнений, що він заслуговує на смерть. Досі я такої певності не маю.

— А що це таке, те дещо?

— Через чотири місяці, я цього майже певен, він захоче вбити нашого президента. Він наладиться вбити Джона Кен…

Я побачив, що коліна в неї почали підгинатися, але вона спромоглася утриматися на ногах достатньо довго, щоби я встиг її підхопити, не дозволивши впасти.

10

Я відніс її в спальню і пішов до ванної намочити рушник холодною водою. Коли я повернувся, вона вже лежала з розплющеними очима. Дивилася вона на мене з виразом, розшифрувати якого я не міг.

— Краще б мені було тобі не говорити.