11/22/63

Я допив решту свого віскі одним ковтком, і крокодилові алкоголічні сльози вмент подвоїли мені зір. Коли кімната знову ствердилася, я показав на знімок, де Гаррі було років п’ятдесят. Він уже сидів у кріслі-візку, але мав здоровіший, бадьоріший вигляд, принаймні вище пояса; холоші вихідних брюк жолобилися на його всохлих ногах. Поряд з ним стояла жінка в рожевій сукні, що кольором нагадала мені той костюм, який був на Джекі Кеннеді 22 листопада 1962 року. Я згадав, як моя мати навчала мене ніколи не казати, що в жінки «простацьке обличчя»; такі люди мають, казала вона «благі лиця». У цієї жінки лице було благе.

— Ваша дружина?

— Йо. Це знято в день нашого двадцятип’ятирічного ювілею. Вона померла через два роки. Це тепер трапляється повсякчас. Політикани вам казатимуть, що все це через атомні бомби — відтоді, як трапилося Ханойське Пекло у 69-му, їх було двадцять вісім, чи, може, двадцять дев’ять зірвано навзаєм. Вони в цьому клястимуться, аж синітимуть, та кожен знає, що виразки й рак не поширювалися так сильно, не було так погано до того, як з Вермонтською Янкі приключився Китайський синдром[694]. Це трапилося, коли роками вже тривали мітинги протесту проти цієї станції. «Ох, — казали вони тоді, — не буде жодних сильних землетрусів у Вермонті, ні-ні, тільки не тут, не в Божому царстві, хіба що звичайні тремтіння й здвиги». Йой. А поглянути, що відбувається.

— Ви кажете, що у Вермонті вибухнув реактор?[695]

— Радіація поширилася на всю Нову Англію і південний Квебек.

— Коли?

— Джейку, ви з мене насміхаєтеся?

— Аніскілечки.

— Дев’ятнадцятого червня 1999 року.

— Мені дуже жаль вашу дружину.

— Дякую, синку. Вона була доброю жінкою. Гарною жінкою. Вона на таке не заслуговувала. — Він повільно витер рукою собі очі. — Давно вже я не балакав про неї, та де там, багато часу минуло відтоді, як я взагалі бодай з кимсь

балакав. Можна, я наллю вам ще трохи цього звеселяючого соку?

Я розсунув пальці, показуючи крихітну дещицю. Я не збирався довго тут розсиджуватися; всю цю макабричну історичну картину, всю цю мряку я мусив збагнути похапцем. Мені багато чого слід було зробити, і не в останню чергу повернути до життя мою чудову жінку. Це означає попереду нову розмову з містером Зелена Картка. Мені не хотілося провадити її підпилим, але ще один ковток віскі не завадить. Я його потребував. Емоції в мене перебували ніби в замороженому стані, що, либонь, було на краще, бо обертом йшла голова.

— Вас паралізувало під час Операції Тет? — думаючи при цім: «Звісно, там вас і ранило, але все могло бути ще гірше; в попередній версії ви загинули».

Він якусь мить здавався спантеличеним, а потім лице в нього прояснішало.

— Гадаю, так, якщо подумати, це дійсно тоді трапилося під час свята Тет. Хоча ми звикли називати це Великим Сайгонським Пройобом 1967-го. Вертоліт, у якому я сидів, розбився. Мені пощастило. Більша частина хлопців, що були зі мною в тому птаху, загинули. Дехто з них були дипломати, а дехто ще зовсім діти.

— Тет шістдесят сьомого року, — перепитав я. — Не шістдесят восьмого?

— Саме так. Ви тоді ще не народилися, але, гадаю, ви читали про це в історичних книжках.

— Ні. — Я дозволив йому наточити ще скотчу в мою склянку — лише, щоб покрило денце — і продовжив: — Я знаю, що на президента Кеннеді був замах, його ледь не вбили у 1963 році. Після того я не знаю нічого.

Він замотав головою.

— Це найдивовижніший випадок амнезії з усіх, про які я бодай колись чув.

— А Кеннеді переобрали?

— Проти Ґолдвотера?[696] Авжеж, будьте певні.

— І він знову взяв Джонсона собі в партнери?

— Звичайно. Кеннеді потрібен був Техас. І він отримав його підтримку. Губернатор Коннолі працював на нього в тих виборах, немов раб, хоч як він сам не зневажав президентську ідею Нового Фронтиру[697]. Це тоді називали Зірковою Заморокою. Через те, що трапилося того дня в Далласі. Ви про це справді не знаєте? Ніколи не вчили цього в школі?

— Ви через це прожили, Гаррі. То розкажіть мені.

— Та мені неважко, — погодився він. — Сьорбайте до дна, синку. Киньте роздивлятися на ті знімки. Якщо ви не знали того, що у 1964-му Кеннеді було переобрано, то, звісно, аж ніяк не можете знати бодай когось з моєї родини.

«Якби ж то, Гаррі», — подумав я.

3