Читаем 11/22/63 полностью

Не перестаючи досліджувати архіви Далласької «Морнінг Ньюз», я знайшов коротке повідомлення за 29 травня 1963 року: БІБЛІОТЕКАРКУ З ДЖОДІ ВИПИСАНО ЗІ ШПИТАЛЮ. Коротка й неінформативна замітка. Ні слова про її стан, нічого про її плани на майбутнє. І без жодної фотографії. Замітки, запхнуті на 20 сторінку, — між оголошеннями про продаж вживаних меблів та доставку товарів додому — ніколи не мають фотоілюстрацій. Це один з фундаментальних трюїзмів життя того ж кшталту, що й телефон завжди дзвонить, якраз коли ти або на унітазі, або в душі.

І через рік після того, як я повернувся до Країни Тепер, все ще залишалися деякі сайти і теми для пошуку, яких я уникав. Чи відчував я спокусу? Авжеж. Але інтернет — двосічний меч. На всяку річ, що дарує тобі втіху — як-от дізнатися, що жінка, яку ти кохав, вижила, всупереч її екс-чоловіку, — знайдеться ще дві, які тебе боляче вразять. Шукаючи інформацію про небайдужу тобі людину, можеш відкрити для себе, що вона загинула в якійсь катастрофі. Або покінчила життя самогубством, що моя людина найімовірніше могла здійснити через комбінацію алкоголю зі снодійними пігулками.

Сейді самотня, нема кому розтермосити її, привести до тями, загнати до холодного душу. Якщо саме це трапилося, я не бажав про те знати.

Я використовував інтернет, щоб готуватися до уроків, цікавився змінами в кіноафіші, раз чи два на тиждень переглядав найновіші з пошесних відеокліпів. Чого я не робив, то це не шукав нічого про Сейді. Підозрюю, що, якби в Джоді була своя газета, мене б угризала більша спокуса, але газети там не існувало тоді, і звісно, нема її й зараз, коли той самий інтернет повільно додавлює всю друковану пресу. Крім того, є стара приказка: не підзирай у шпарину, не впече око жарина. А хіба була бодай колись в історії людства шпарина більша за інтернет?

Вона пережила Клейтона. Найкраще буде, запевняв я себе, обмежитися лише цим знанням про Сейді.

5

Так воно й було б, якби до мого класу з поглибленого вивчення англійської не перевелася нова учениця. У квітні 2012 то було; можливо, навіть 10 квітня, у сорок дев’яту річницю замаху на генерала Едвіна Вокера. Її звали Ерін Толлівер, її сім’я переїхала до Вестборо з міста Кіліна, що в Техасі.

Мені була добре відома ця назва. Кілін, де я купував гумки в аптекаря з гидливо розуміючою усмішкою. «Не роби ніц протизаконного, синку», — ще порадив мені він. Кілін, де ми з Сейді провели так багато солодких ночей у «Кендлвудських Бунгало».

Кілін, де публікувався тижневик «Віклі Ґазет».

На другий тиждень після її появи у класі — на той час моя нова учениця вже завела собі кількох подружок і причарувала кількох хлопців — я спитав у Ерін, чи й зараз іще виходить «Віклі Ґазет»

. В неї освітилось обличчя.

— Ви бували в Кіліні, містере Еппінг?

— Я там бував колись дуже давно, — заява, яка й на йоту не змусила б поворухнутися стрілку детектора брехні.

— Газета ще виходить. Мама любила казати, що вона годиться хіба що рибу загортати.

— А в ній так само друкують колонку «Новини Джоді»?

— У ній є своя колонка новин кожного маленького містечка на південь від Далласа, — захихотіла Ерін. — Не сумніваюся, що ви могли б знайти її в мережі, якби вам дуже схотілося, містере Еппінг. В мережі є все

.

Щодо цього вона була абсолютно права, і я після того протримався акурат один тиждень. Подеколи шпарина занадто зваблива.

6

Намір я мав простий: зазирну до архіву (якщо «Віклі Ґазет» його має) і пошукаю ім’я Сейді. Це йшло всупереч моїй настанові самому собі, проте Ерін Толлівер мимовіль збурила в мені вже було відмучені почуття і я знав, що легко не заспокоюся, допоки не перевірю. Як виявилося, в архіві не виникло потреби. Те, що мене цікавило, знайшлося не в колонці «Новини Джоді», а на першій шпальті свіжого числа газети.

Заголовок повідомляв:

ДО СВОГО ВІКОВОГО ЮВІЛЕЮ, ЯКИЙ СВЯТКУВАТИМЕТЬСЯ В ЛИПНІ,

ДЖОДІ ОБИРАЄ «ЛЮДИНУ СТОРІЧЧЯ»

А на фото під цим заголовком… їй було зараз вісімдесят, але деякі обличчя просто неможливо забути. Ймовірно, фотограф їй пропонував, щоб вона повернула голову так, щоб приховати ліву щоку, але Сейді дивилася в камеру анфас. А чом би й ні? Тепер то був старий шрам, рана, заподіяна чоловіком, чиї кості давно зотліли в могилі. Мені подумалося, що це додає сили її образу, але ж, звісно, моє судження не могло бути об’єктивним. Люблячим очам навіть уразки від віспи гарні.

Наприкінці червня, після завершення навчального року, я спакував валізу і знову вирушив у Техас.

7

Літні сутінки в техаському містечку Джоді. Воно трохи побільшало, аніж було у 1963 році, але ненабагато. На Бортьовій алеї, де раніше жила Сейді, тепер стоїть якась ящична фабрика. Нема старої перукарні, а там, де була автозаправка «Сітіз Сервіс», на якій я колись купував пальне для свого «Санлайнера», тепер крамничка «7-11». Там, де Ел Стівенс колись готував свої бургери «Вилороги» і смажену картоплю «Мескит», працює «Сабвей»[717].

Перейти на страницу:

Похожие книги

Великий перелом
Великий перелом

Наш современник, попавший после смерти в тело Михаила Фрунзе, продолжает крутится в 1920-х годах. Пытаясь выжить, удержать власть и, что намного важнее, развернуть Союз на новый, куда более гармоничный и сбалансированный путь.Но не все так просто.Врагов много. И многим из них он – как кость в горле. Причем врагов не только внешних, но и внутренних. Ведь в годы революции с общественного дна поднялось очень много всяких «осадков» и «подонков». И наркому придется с ними столкнуться.Справится ли он? Выживет ли? Сумеет ли переломить крайне губительные тренды Союза? Губительные прежде всего для самих себя. Как, впрочем, и обычно. Ибо, как гласит древняя мудрость, настоящий твой противник всегда скрывается в зеркале…

Гарри Норман Тертлдав , Гарри Тертлдав , Дмитрий Шидловский , Михаил Алексеевич Ланцов

Фантастика / Проза / Альтернативная история / Боевая фантастика / Военная проза