11/22/63

Авжеж… з ним поговорили майже всі. Не говорила Марина Освальд, отже, можливо, саме цим і пояснюється неприязне ставлення до неї з боку Манчестера. Марина (вона ще жива, коли це пишеться) скористалася тим шансом, що виник перед нею завдяки підлому вчинку її чоловіка, і хто б її за це ганив? Хто схоче повністю прочитати її спогади, може знайти їх у книзі Присцили Джонсон Макмілан

«Марина і Лі». Сам я мало довіряю її словам (крім тих фактів, що підтверджуються іншими джерелами), але шаную — з деякою відразою — її талант до виживання.

Спершу я намагався написати цю книгу ще у 1972 році. Я покинув ті спроби, бо дослідження, яких вимагав цей проект, видалися лячно неохопними для людини, котра працює вчителем на повну ставку. Існувала ще й інша причина: навіть і через дев’ять років після події рана від неї залишалася свіжою. Я радий, що зміг зачекати. Вирішивши нарешті взятися за цю справу, я цілком природно звернувся по допомогу в дослідженнях до мого старого друга Расса Дорра. Раніше він був вибудував для мене чудову систему підтримки у створенні іншої довгої книги «Острів Дума»

, на висоті проявив він себе і в цьому разі. Я пишу це післяслово в оточенні куп нагромаджених досліджень, найціннішими з яких є відео, які Расс зняв під час наших вичерпних (і виснажливих) подорожей до Далласа, та футової висоти скирта роздруківок електронних листів, які прийшли у відповідь на мої запитання про всяке-різне, від деталей Світової серії 1958 року до пристроїв таємного підслуху, які існували в середині минулого сторіччя. Саме Расс локалізував будинок Едвіна Вокера, котрий суто випадково виявився якраз на маршруті кортежу 11 листопада (минуле гармонізується), і саме Расс — після довгих досліджень Даллаських архівів — знайшов найімовірнішу в 1963 році домашню адресу найдивовижнішої особистості, Джорджа де Мореншильда. І, до речі, де ж насправді перебував містер де Мореншильд увечері 10 квітня 1963? Можливо, й не в клубі «Карусель», але якщо він і мав якесь алібі щодо невдалого замаху на генерала, я його знайти не зумів.

Мені страшенно не хочеться нудити вас промовою того кшталту, що звучать на врученні «Оскарів» — сам не терплю письменників, котрі це роблять, — але все ж таки мушу торкнутися крисів свого капелюха, вшановуючи кількох людей. Велике Перше місце серед них належить куратору Музею Шостого поверху в Далласі Ґері Маку. Він відповідав на мільйони моїх запитань, подеколи двічі-тричі на ті самі, перш ніж мені вдавалося розмістити потрібну інформацію в моїй тупій голові. Похід до Техаського сховища шкільних підручників був для мене безрадісною необхідністю, яку він освітив своїми енциклопедичними знаннями й дотепністю.

Мої подяки також належать пані Нікола Лонгфорд, виконавчій директорці Музею Шостого поверху, та пані Меган Браянт, директорці колекцій і інтелектуальної власності. Браян Колінз і Рейчел Гавел працюють в Історичному відділі Публічної бібліотеки Далласа, це вони забезпечили мені доступ до старих фільмів (деякі з них доволі потішні), де я зміг побачити, який вигляд мало це місто у 1960–1963 роках. Свій внесок зробила також Сюзен Ричард, дослідниця в Історичному товаристві Далласа, а також Еймі Брамфілд, Девід Рейнолдс та персонал готелю «Адольфус». Давній мешканець міста Мартін Ноблз возив нас з Рассом машиною по всьому Далласу. Він нам показав будівлю тепер уже закритого кінотеатру «Техас», у якому було схоплено Освальда, колишнє помешкання Едвіна Вокера, Грінвіл-авеню (зовсім тепер не схожу на ту вулицю повій і барів, якою вона була колись) і Мерседес-стрит, де більше не існує будинку під номером 2703. Його дійсно зруйнував торнадо… хоча й не у 1963 році. І ще мій вдячний кивок Міку «Тихому Мічу» Мак-Ічерну, котрий пожертвував своє ім’я на використання у благодійних справах[723]

.

Я хочу подякувати Доріс Кернз Ґудвін і її чоловіку Діку Ґудвіну, колишньому спічрайтеру й помічникові Джона Кеннеді, за їхню поблажливість, коли я розпитував про найгірші з можливих сценаріїв розвитку подій у тому випадку, якби Кеннеді залишився живим. Джордж Воллес як тридцять сьомий президент, це була його ідея… та чим довше я про це думав, тим прийнятнішою ставала ця пропозиція. Мій син, письменник Джо Гіл, вказав на декілька ефектів, пов’язаних з мандрівкою крізь час, які я до того не зауважував. Він же придумав нове і краще завершення роману. Джо, ти драйвовий.

І, авжеж, я хочу подякувати своїй дружині, моїй першій, чільній читачці, моєму найжорсткішому, найчеснішому критику. Палка шанувальниця Кеннеді, вона бачила його особисто незадовго до його загибелі і завжди пам’ятає ту зустріч. Незгідлива все життя Табіта (це не дивує мене й не мусить дивувати вас) залишається на боці тих, хто вірить у змову.