11/22/63

А худий чоловік в окулярах і білому халаті, котрий дивився на мене, майже напевне й був цим самим містером Кіном. Вираз його обличчя не закликав: «Заходь, незнайомцю, роздивися та купи що-небудь, а то й випий крем-соди». Ті його жорсткі очі й губи з опущеними донизу кутами говорили: «Забирайся геть, тут нічого нема для таких, як ти». Почасти я гадав, що сам собі вигадав це; в цілому ж був певен, що ні. Заради експерименту я здійняв руку у привітальному жесті.

Чоловік у білому халаті мені у відповідь і пальцем не поворухнув.

Я усвідомив, що канал, який я бачив, мусить текти точно під цим так оригінально утопленим в низині середмістям, і я зараз стою прямо над ним. Я відчував, як в мене під підошвами жебонить прихована під хідником вода. Відчуття було доволі неприємним, здавалося, ніби цей невеличкий шматочок світу всуціль охляв.

У вітрині крамниці «Деррійський Одяг & Аксесуари» стояв чоловічий манекен у смокінгу. В одному з його очей стирчав монокль, а в одній з пластмасових рук він тримав шкільний вимпел. На вимпелі був напис: ТИГРИ ДЕРРІ ЗАМОРДУЮТЬ БЕНГОРСЬКИХ БАРАНІВ! Хоча я вважав себе шанувальником шкільного духу патріотизму, це гасло мені здалося трохи занадто «бездаховим». Нехай би побили «Бенгорських Баранів»[159]

— але замордувати?

«Просто образний вислів», — проказав я собі і ввійшов досередини.

До мене підплив продавець з вимірювальною стрічкою на шиї. Костюм на ньому був набагато гарніший за мій, але тьмяні лампи над головою надавали жовтизни його обличчю. Я відчув абсурдне бажання спитати в нього: «Ви можете продати мені гарний літній солом’яний капелюх, чи мені уйобувати на хер?» Але тут він посміхнувся, спитав, чим може мені допомогти, і все стало майже нормальним. У крамниці була потрібна мені річ, і я заволодів нею всього лиш за три долари й сімдесят центів.

— Це просто ганьба, що у вас залишилося так мало часу на його носіння, до того як погода поверне на холоди, — зауважив продавець.

Я нацупив капелюх і проти дзеркала над прилавком улагодив його в себе на голові.

— Можливо, нам ще випаде добрий період бабиного літа.

Делікатно і якось навіть вибачливо він поправив на мені капелюх на інший манер. Здвигнув його усього лиш на пару чи й менше дюймів, але тепер я мав вигляд не сільського тюхтія, що завітав до великого міста, а… найелегантнішого на весь Центральний Мейн мандрівника в часі. Я йому подякував.

— Нема за що, містере…

— Емберсон, — назвався я і простягнув руку. Потиск в нього виявився коротким, м’яким і порошнистим від чогось, либонь, на кшталт талькової присипки. Звільнивши руку, я ледь вгамував гостре бажання витерти долоню собі об піджак.

— В Деррі у справах?

— Так. А ви самі звідси?

— Все життя живу тут, — відповів він з ледь не мученицьким зітханням. Засновуючись на моїх перших враженнях, я подумав, що життя тут дійсно може бути стражданням. — Що у вас за бізнес, містере Емберсон, якщо ви не проти мого запитання?

— Нерухомість. Але поки я тут, я ще збирався побачитися зі старим армійським приятелем. Його прізвище Даннінг. От тільки не можу пригадати його імені, ми зазвичай називали його просто Скіп.

Кличка Скіп була чистою вигадкою, але я й справді не знав імені батька Гаррі Даннінга. Гаррі в своєму творі згадував імена своїх братів і сестри, але чоловік з молотком завжди залишався «моїм батьком» або «моїм татом».

— Боюся, тут я вам не в змозі допомогти, сер.

Голос його тепер звучав відчужено. Бізнес було зроблено, і, хоча крамниця залишалася вільною від інших клієнтів, йому хотілося, щоб я вже пішов.

— Ну, можливо, ви зможете дати мені пораду стосовно дечого іншого. Який найкращий готель в місті?

— Радше за все, це «Деррі Таун Хаус». Просто поверніться на Кендаскіґ-авеню, поверніть праворуч, а далі вгору Горбатим пагорбом на Мейн-стрит. Видивляйтеся фасад із каретними ліхтарями.

— Горбатий пагорб?

— Так, це ми тут його так називаємо. Якщо у вас більше нема питань, я ще мушу зробити тут деякі перестановки.

Коли я вийшов на вулицю, з неба вже почало спливати світло. Єдине, що я живо пам’ятаю про час, прожитий мною в Деррі у вересні-жовтні 1958 року, це те, як там завжди здавалося, що вечір настав надто рано.