11/22/63

Ґлен Міллер грав ту солодку старовинну тему, а діти танцювали. На галявині, де їхні тіні танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть вліво… верть вправо… підпірнула… випірнула… і оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, і вони напартачать ще багато разів, перш ніж викарбують усі рухи (якщо взагалі зможуть), але загалом станцювали вони непогано.

Ох, до біса з цим. Вони й так гарні. Уперше з того моменту, як я виїхав по шосе № 7 на узгірок і побачив місто Деррі, що скупчилося на західному березі річки Кендаскіґ, я почувався щасливим. Чудове відчуття, варте того, щоб його затримати на довше, і тому я пішов звідти, даючи попутно собі класичну пораду: не озирайся, ніколи не озирайся назад. Як часто люди кажуть собі це після надзвичайно гарного (або надзвичайно поганого) переживання? Дуже часто, я гадаю. Але порада ця зазвичай залишається непочутою. Люди створені так, щоб озиратись назад; саме для цього ми маємо той спеціальний шарнір у карку.

Я пройшов півкварталу, а тоді обернувся, гадаючи, що вони будуть дивитись на мене. Та вони не дивилися. Вони все ще танцювали. І це було добре.

8

За пару кварталів звідти по Канзас-стрит містилася автозаправка «Сітіз сервіс», і я зайшов туди розпитати, як пройти на Кошут-стрит, завбачливо промовивши назву вулиці як «коссут». З ремонтного боксу чулося завивання компресора і жерстяні звуки поп-музики, але в офісі було порожньо. Нехай, воно й на краще, я ж бо помітив дещо корисне біля касового апарата: дротяну стійку з мапами. У верхньому кошику лежала єдина мапа міста, на вигляд брудна, нікому непотрібна. На обкладинці містилося фото винятково потворної, зробленої з пластику статуї Пола Баньяна[186]. Закинувши сокиру собі на плече, Пол щирився вгору до літнього сонця. «Тільки в Деррі, — подумалось мені, — можуть сприймати пам’ятником міфічному лісорубу його пластмасову статую».

Одразу за бензоколонками стояв кошик із пресою. Щоб компенсувати крадіжку, я витяг звідти номер «Деррі Ньюз» і поклав нікель на пачку газет, де той приєднався до вже накиданих іншими туди монет. Я не знав, чи були люди чеснішими у 1958 році, але довірливішими вони збіса таки були.

З мапи виходило, що Кошут-стрит в тому ж районі міста, що й Канзас-стрит, а далі виявилося, що від заправки туди пролягає п’ятнадцять приємних хвилин прогулянки. Я ішов під в’язами, яких ще довго не торкнеться та хвороба в’янення, яка під сімдесяті роки вразила їх майже всі, тутешні дерева залишались такими ж зеленими, якими вони були в липні. Повз мене шугали діти на велосипедах, інші на своїх під’їзних алеях грали в «джекс»[187]. Біля перехресть, на позначених білими смугами на телефонних стовпах автобусних зупинках гуртувалися невеличкими купками дорослі. Місто Деррі займалося своїми справами, а я своїми — просто такий собі парубок у непримітному піджаку й трохи зсунутому на потилицю літньому капелюсі, просто якийсь чоловік зі скрученою газетою в руці. Може, він роздивляється, чи нема десь надвірного або гаражного розпродажу; може, цікавиться, чи нема де вигідної нерухомості. Звісно ж, він має тут вигляд свого.

Це я так сподівався.

По вулиці Кошута тягнулися живоплоти, за котрими стояли притаманні старій Новій Англії доми-скрині[188]. На моріжках крутилися розбризкувачі. Повз мене, перекидаючи один одному футбольний м’яч, пробігли двоє хлопчаків. Жінка з пов’язаною шарфиком головою (і з неуникною сигаретою, приклеєною до нижньої губи) мила сімейний автомобіль і вряди-годи бризкала водою на сімейного собаку, а той, задкуючи, відгавкувався. Усім своїм виглядом Кошут-стрит скидалася на вуличний епізод з якогось давнього, напівзабутого телесеріалу.

Дві дівчинки крутили стрибалку, а третя проворно вскакувала й вискакувала, граючись робила ногами «ножиці» й одночасно римувала: «Леді люблять танцювати! Чарлі Чаплін їх знімати. Чарлі рушив до Парижу

! Салют капітану! Принцесі салют і пір’їну! Старий мій водить суб-ма-рину!» Лясь-лясь-ляськала стрибалка по хіднику. Я відчув на собі чийсь погляд. Жінка в шарфику перервала свої труди, в одній руці велика намилена губка, в другій шланг. Вона спостерігала, як я наближаюся до стрибаючих дівчаток. Я обійшов їх по широкій дузі й побачив, що вона повернулася до свого заняття.

«Ти збіса вельми ризикував, балакаючи з тими дітьми на Канзас-стрит», — сказав я собі подумки. Але сам цьому не повірив. Бодай трішки більше наблизитися до дівчаток зі стрибалкою… оце був би ризик. Натомість Річі й Бев правильні особистості. Я збагнув це майже тієї ж миті, як їх помітив, і вони це зрозуміли. Ми зразу, очима порозумілися.

«Ми вас звідкись знаємо?» — спитала дівчина. Беві-Беві, що живе на греблі.