11/22/63

В мій бік, в бік кухні рачкував Артур «Тугга» Даннінг. Щойно Гаррі вистрелив зі своєї духової рушниці — «пха-чху», — як Даннінг-батько опустив кувалду на голову Тугги. Лице хлопця стерла пелена крові. Фрагменти кістки й жмутки волосся злетіли високо вгору; краплинами крові забризкало підстельні світильники. Еллен і місіс Даннінг лементували, лементували.

Я віднайшов рівновагу і вистрелив утретє. Цей постріл вирвав Даннінгу праву щоку аж до вуха, але все одно його не зупинив. «Він не людина», — ось що мені майнуло тоді, і це ж саме я думаю й зараз. Все, що я бачив у його сльозливих очах, у його жвакаючому роті — здавалося, він не вдихає повітря, а гризе його, — належало якійсь белькочучій порожнечі.

— Хто ти є на хер такий? — знову повторив він, а тоді: — Ти вдерся сюди незаконно.

Він відвів кувалду назад і вихонув нею кругом, по широкій горизонтальній дузі. Я присів, підігнувши коліна, й одночасно пригнувся, і хоча, здавалося, двадцятифунтова кувалда мене зовсім не зачепила — я не відчув ніякого болю, тоді ні, — гаряча хвиля майнула поперек мого тімені. Револьвер вилетів мені з пальців, вдарився об стіну й відскочив у куток. Щось тепле стікало вниз з одного боку мого обличчя. Чи зрозумів я, що він зачепив мене якраз достатньо, щоб проорати шестидюймової довжини рівчачок у моєму скальпі? Що він не дістав, щоб забити мені памороки або вбити мене наповал, всього лиш на якусь одну восьму дюйма? Не можу сказати. Все це трапилося менш ніж за хвилину; можливо, проминуло всього лиш тридцять секунд. Монетка життя обертається мигцем і напрямок руху міняє швидко.

— Тікай геть звідси! — закричав я Трою. —

Хапай сестру і тікай! Гукай допомогу! Гукай з усіх своїх…

Даннінг вихнув кувалдою. Я відстрибнув назад, і головка молота зарилася в стіну, розтрощивши дранки, дмухнувши хмарою вапна назустріч плаваючому в повітрі пороховому диму. Телевізор так і працював. Усе ще грали скрипки, все ще звучала «музика вбивства».

Даннінг все ще намагався вирвати кувалду зі стіни, і тут щось промайнуло повз мене. То була духова рушничка «Дейзі». Її пожбурив Гаррі. Вона встряла дулом у розверсту, скривавлену щоку Даннінга, і той завив від болю.

— Ти, сучий виблядок! Я тебе за це вб’ю!

Трой ніс Еллен до дверей. «Хоч тут гаразд, — подумав я. — Принаймні я змінив хоч щось…»

Але раніше ніж він устиг її винести, хтось спершу заповнив собою одвірок, а потім ввалився всередину, збивши Троя з дівчинкою на підлогу. Я лиш краєм ока відзначив це, бо Френк Даннінг висмикнув кувалду і вже йшов на мене. Я позадкував, одною рукою підштовхнувши Гаррі до кухні.

— Через задні двері, синку. Мерщій. Я його затримаю, поки ти…

Френк Даннінг скрикнув і заціпенів. В ту ж мить щось вистромилося йому з грудей. Це трапилося, як якийсь магічний трюк. Та річ була так вимазана у кров, що мені знадобилося не менше секунди, аби второпати, що воно таке: вістря багнета.

— Це тобі за мою сестру, уйобок, — прогарчав Білл Теркотт. — За Клару.

13

Даннінг упав долілиць, ступні у вітальні, голова в арці між вітальнею й кухнею. Але не розпластався. Вістря багнета встряло в підлогу й підтримувало його. Раз у нього смикнулася одна нога, а потім він затих. Виглядало це так, ніби він помер під час вправ з відтискання.

Всі кричали. Тхнуло пороховим димом, вапном і кров’ю. Доріс, зігнувшись, кривуляла до свого мертвого сина, повисле волосся затуляло її обличчя. Я не хотів би, щоб вона це бачила — голова Тугги була розвалена аж по нижню щелепу, — але не було способу її зупинити.

— Наступного разу я зроблю краще, місіс Даннінг, — квакнув я. — Обіцяю.

Все обличчя в мене було заляпане кров’ю; я мусив її стерти бодай з лівого ока, щоб щось бачити з того боку. Оскільки я все ще був при свідомості, то вирішив, що серйозних ушкоджень не маю, а те, що з ран на скальпі кров завжди ллється по-чортячому, я давно знав. Проте я напартачив, і якщо бодай коли-небудь мусить статися наступний раз, цього разу мені треба звідси вшиватися, непомітно і якомога швидше.

Але, перш ніж зникнути, я мусив поговорити з Теркоттом. Чи спробувати принаймні. Він лежав під стіною, поза розчепіреними ногами Даннінга. Хапав ротом повітря, тримаючись за серце. Лице в нього було біле, як у трупа, тільки губи мав пурпурні, як в дитини, котра щойно жменями їла чорниці. Я потягнувся до його долоні. Він стиснув мою з панічною міцністю, але в очах його зблискували крихітні іскри гумору.

— То хто тепер серло, Емберсоне?

— Не ви, — відповів я. — Ви герой.

— Йо, — підтакнув він. — Не забудь вкинути медаль мені до труни.

Доріс колихала свого мертвого сина. Поза нею ходив колами Трой, міцно притискаючи собі до грудей голівку Еллен. В наш бік він не дивився, він, схоже, не усвідомлював, що ми теж тут. Маленька дівчинка скиглила.

— З вами буде все гаразд, — сказав я. Ніби міг знати. — А зараз послухайте мене, бо це важливо: забудьте моє ім’я.

— Яке ім’я? Ви його ніколи не називали.