363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Мені б дуже хотілося, аби згодом можна було сказати, що це такий ефектний хід, поштовх, аби заінтригувати, зачепити і змусити читати далі. Як ото в романі полячки Моніки Шваї «Я — зануда». Там уже через кілька сторінок розумієш, що героїня аніскілечки не зануда. Просто навколо неї такі люди, що ніяк не доберуть, яка ж вона насправді приваблива, чесна, справедлива…

От і я могла б інтригувати, це було б, мабуть, гарно, але вже не цікаво. Нічого в житті не буває просто так, випадково. Усе сплановано, закономірно, справедливо, та про це я довіда­лася згодом, значно пізніше. А сьогодні я — курва…

…Ми з Павлом на декілька хвилин заскочили в нашу улюбле­ну кав’ярню «Світ кави», що на площі Катедральній. Ну, це надто голосно сказано — наша улюблена кав’ярня. Моя — так, його — так, але не наша вдвох. Одне на двох у нас тільки ко­хання, що знекровлює, виснажує і забирає всі сили. А чи бу­вають інші? Мабуть, таки бувають. Мусять бути. Бо якби не було, то люди виглядали б, як ми: вимотані, схудлі, під очи­ма — синці від утоми, розгублений, зацькований погляд за­гнаного звіра. І поводилися б, як ми: з острахом озиралися б навсібіч, тільки-но майне чиясь тінь чи силует, ховали б по­гляди в разі зустрічі зі знайомими, переходили б на інший бік вулиці, якщо встигли зауважити їх раніше.

Львів — не Київ. Тут імовірність зустріти того, кого знаєш, набагато більша, ніж у великому місті. Тим паче, що всі люди вештаються приблизно тими ж маршрутами, адже, попри й справді велику пропозицію, вибір невеликий. А коли при­кипиш до чогось серцем, то вже надовго. Отак і заробляють у Львові кав’ярні та невеличкі крамнички на надмірній сенти­ментальності.

—     Давай на другий поверх, — пропонує підкреслено уважно.

Саме ця уважність і виказує в ньому розгубленість, яку він будь-що намагається приховати. У такі миті мені його шкода. Доводиться вдавати, ніби нічого не бачиш, не розумієш, не відчуваєш. Коротким кивком голови погоджуюся. А що буде, коли одного разу спробувати?.. Зауважити, зрозуміти, відчути. Що тоді?.. Не сьогодні, не зараз, не цієї миті. Не в переддень нашого першого спільного відпочинку.

Насправді я люблю цей другий поверх. Значно світліший, ніж перший, і створює відчуття не просто кав’ярні, а чиєїсь зі смаком оформленої вітальні.

Я люблю ходити в гості, зустрічати різних людей. Це в мене своєрідне хобі. Весь час гостини я уважно спостерігаю, слухаю розмови, ловлю погляди і наприкінці вже маю образ — готове чуже життя з усіма його кольорами-нюансами. Іноді мені вда­ється розгледіти між людьми зв’язки, які ті вдало приховують роками. Навіщо воно мені? Не знаю.

Я про це досі нікому не розповідала. Павло — перший, кому зізналася. Не тому, що була впевнена: йому це сподобається, він зрозуміє, долучиться і можна буде разом тішитися, роз­кодовувати, забавлятися. Не через те, що надіялася: це нас зблизить, зріднить, з’єднає. Ні, аж ніяк.

Я знала, що він у кращому випадку зниже плечима, усміх­неться і залишить все як є — без осуду чи схвалення, без уваги, коротко кажучи. Зізналася лиш тому, що це я, це моє, тільки моє, персональне, приховане, виплекане. Бо хотілося мені, аби серед десятків, сотень дівчат-жінок міг вирізнити, ідентифікувати мене — єдину і неповторну для нього. Саме через це кортіло зізнатися геть-чисто в усьому, щоб міг він іще сильніше мене полюбити. Полюбити власне мене, а не образ жінки, який переслідує його роками…

Ніжний відтінок лимонного кольору на стінах, ледь прояв­лена пастель чудового ручного розпису, який здалеку нагадує старовинну фреску. Багато теплого натурального поліровано­го дерева, поверхні якого тягне торкнутися. Та попри все це, мене другий поверх приваблює іншим. І тут, і на третьому (так, є ще й третій) завжди експонують картини місцевих художни­ків. Для мене це особливо цікаво, бо кілька останніх років я працюю дизайнером. Скромним і дуже вузької спеціаліза­ції — кераміка. Я розписую керамічну плитку в тому стилі, який запропонує керівник проекту.

— Як завжди? — знову Павло, і знову неймовірно уважний.

—     Так, — усе-таки всміхаюся. Намагаюся приховати усміш­ку схиленою вперед головою. До біса приємно, коли знають твої вподобання.

Я сідаю біля найближчого до вікна столика. Тут можна, адже у вітрини другого поверху не так просто зазирнути, тим паче, що навпроти — катедра. Катедральний собор — як німий докір нашому коханню.

—     Доброго дня, одну каву середньоміцну і сильнокислу… Так, ви добре почули, — терпляче, — сильнокислу, і одну… — розгублено, — каву дня попрошу.

У цій кав’ярні важко прийняти рішення навіть гурманам, якими, до речі, у нашому місті себе вважають мало не всі. Що вже казати про дилетантів, до яких зараховую і себе. Саме тому давно завчила напам’ять і за потреби вистрілюю, не за­думуючись, про оту середньоміцну та сильнокислу.

—     Трафив 1? — просто в очі.

—     Як завжди… — Я вмію визнавати очевидні речі.

—     Гарно тут. — Роззирається, наче вперше.