Читаем 95-16 полностью

В’язні бігали так швидко, як тільки дозволяли їм охлялі ноги. Важко дихаючи, безсило бурмотіли прокльони…

Картини далекого минулого виринали в стомленій уяві хворого Траубе надзвичайно виразно. Він губився у спогадах, лякаючись тієї жахливої ночі.

Шофер повернувся в кабіну машини. Один в’язень видирався назад у кузов. Конвоїр підганяв до підвалу трьох інших, нав’ючених рештою багажу. Сухорлява дружина крайсляйтера стояла у вестибюлі, її кістляві пальці нетерпляче барабанили по одвірку.

Траубе, ледве тягнучи два чемодани, був саме на східцях, що вели до підвалу, коли надворі оглушливо загуркотіло. Зенітна артилерія почала смалити ураганним вогнем. Почулися вибухи бомб, канонада дедалі дужчала. Здавалося, якась велетенська кузня працює на всю потужність. Раптом повітря розітнув новий вибух; затріщало, падаючи, дерево, обвалилася стіна. Хтось протягло крикнув.

Траубе кинуло вниз, він ударився колінами об кам’яну підлогу. На зігнуті плечі посипався щебінь. Навколо було зовсім темно. У носі щипало від пилу, в роті було повно піску. Траубе витер обличчя і обтрусився. У вухах шуміло, крізь цей шум він почув глуху гарматну стрілянину, розриви снарядів. Обережно простягнув руку, розчепіреними пальцями торкнувся тонкого тикового полотна.

— Wer bist du?[5] — спитав він. Невідомий ворухнувся, голосно сплюнув.

— Номер 14 232, — відповів лаконічно. За мить додав: — Шель. А ти хто?

— Леон Траубе.

Схрещуючись у темряві, їхні голоси звучали зовсім невиразно. Кілька секунд в’язні замислено мовчали.

Гострий кашель вихопився з легенів і повернув Траубе до дійсності. Од раптового приступу виснажене тіло аж засіпалося. Жадібно хапаючи повітря, хворий витер повні сліз очі і довго лежав, покірно чекаючи, поки минеться нестерпний біль. Пульс бився дедалі сильніше, кволий організм жив залишками колишньої енергії, яка от-от могла вичерпатись до краю.

Навколо було темно, в будинку панувала гнітюча тиша. Траубе відчув себе цілком самотнім. І, щоб скоротити безнадійне чекання, він знову повернувся в країну давніх вражень.

Підвал. Пробираючись через гори щебеню, Траубе і Шель спіткнулись об нерухоме тіло конвоїра. Тремтливі пальці легко вгадали цупку матерію мундира і шкіряний ремінь. Не задумуючись, чи солдат живий, в’язні вийняли у нього з кишені сірники. При блідому вогнику побачили завалений уламками стіни тиньком і цеглою підвал, засипані сміттям сходи, що вели вгору, і грізні глибокі тріщини на стелі. Траубе засвітив ще одного сірника і схилився над німцем. Безформна глиба бетону розчавила йому голову. Скоцюрблені, мов кігті, пальці стискали чорний автомат.

В кутку застогнав третій в’язень, якого придавило величезним чемоданом. Коли Траубе і Шель витягли його, той сів і, обхопивши руками голову, почав жалібно скиглити: «Get me out… get me out!..»[6]

— Що він верзе? — спитав Шель.

— Хоче, щоб його визволили, — кинув Траубе. — Це американець Джонсон. Він працював у бараці доктора Шурікке прибиральником.

Оглядаючи підвал далі, в’язні помітили прохід, що вів кудись у глибину. Важкі металеві двері були вибиті, на тріснутому одвірку теліпався видертий замок.

В’язні переступили поріг, зацікавлені й стривожені. Масивні двері, що охороняли цей прохід, могли навіяти різні припущення. Проте тривога була марною, приміщення виявилося зручно обладнаним сховищем. Засвітивши свічки, що стирчали у тригранному ліхтарі, вони роздивлялися довкола. В кутку стояли два ліжка, над ними містилася невелика бібліотечка, посередині сховища — крісельця й стіл; попід стінами тяглися полиці, заставлені банками консервів, бутлями і пляшками. Ні про що не забуто: тут були навіть радіоприймач, велика посудина з водою і примус.


Далі спогади спливали в пам’яті стомленої людини не зв’язаними між собою уривками.


Знадвору не долинав жоден звук, вони припускали, що бомба дощенту знищила будинок, а їх вважають за мертвих. З часом напруження минало. Американець отямився і ходив понурий з кутка в куток. Шель розгадав, як діє вентиляційна система: свіже повітря ринуло в підземелля крізь металеву трубу в стелі. Для трьох в’язнів світ, одгороджений товстелезними стінами підвалу, набрав свого звичайного вигляду. Адже йде війна. Скрізь бомби, трупи, і про них забули. Переконавшись, що радіоприймач працює від акумулятора, вони уважно слухали повідомлення з фронтів, потім спали, коли відчували втому, або гаяли час у тривалих розмовах.

Траубе чудово пам’ятав худе, але завжди веселе обличчя Шеля. Поляк розказував про життя в окупованій Варшаві, про свої знегоди й злигодні. Гітлерівці схопили його, коли він ніс зброю для оборонців гетто. Шель пройшов крізь горнило гестапівського пекла, аж поки виснажений, побитий і змучений опинився в товарному вагоні поїзда, що мчав на захід. Рік у концентраційному таборі Вольфсбрук не зламав гарту молодого поляка. Ні голод, ні знущання не могли похитнути його віри у щастя і скоре закінчення воєнного кошмару.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Роковой подарок
Роковой подарок

Остросюжетный роман прославленной звезды российского детектива Татьяны Устиновой «Роковой подарок» написан в фирменной легкой и хорошо узнаваемой манере: закрученная интрига, интеллигентный юмор, достоверные бытовые детали и запоминающиеся персонажи. Как всегда, роман полон семейных тайн и интриг, есть в нем место и проникновенной любовной истории.Знаменитая писательница Марина Покровская – в миру Маня Поливанова – совсем приуныла. Алекс Шан-Гирей, любовь всей её жизни, ведёт себя странно, да и работа не ладится. Чтобы немного собраться с мыслями, Маня уезжает в город Беловодск и становится свидетелем преступления. Прямо у неё на глазах застрелен местный деловой человек, состоятельный, умный, хваткий, верный муж и добрый отец, одним словом, идеальный мужчина.Маня начинает расследование, и оказывается, что жизнь Максима – так зовут убитого – на самом деле была вовсе не такой уж идеальной!.. Писательница и сама не рада, что ввязалась в такое опасное и неоднозначное предприятие…

Татьяна Витальевна Устинова

Детективы
Тайна всегда со мной
Тайна всегда со мной

Татьяну с детства называли Тайной, сначала отец, затем друзья. Вот и окружают ее всю жизнь сплошные загадки да тайны. Не успела она отойти от предыдущего задания, как в полиции ей поручили новое, которое поначалу не выглядит серьезным, лишь очень странным. Из городского морга бесследно пропали два женских трупа! Оба они прибыли ночью и исчезли еще до вскрытия. Кому и зачем понадобились тела мертвых молодых женщин?! Татьяна изучает истории пропавших, и ниточки снова приводят ее в соседний город, где живет ее знакомый, чья личность тоже связана с тайной…«К сожалению, Татьяна Полякова ушла от нас. Но благодаря ее невестке Анне читатели получили новый детектив. Увлекательный, интригующий, такой, который всегда ждали поклонники Татьяны. От всей души советую почитать новую книгу с невероятными поворотами сюжета! Вам никогда не догадаться, как завершатся приключения». — Дарья Донцова.«Динамичный, интригующий, с симпатичными героями. Действие все время поворачивается новой, неожиданной стороной — но, что приятно, в конце все ниточки сходятся, а все загадки логично раскрываются». — Анна и Сергей Литвиновы.

Анна М. Полякова , Татьяна Викторовна Полякова

Детективы