Андрій Лаговський

— А втім, навіть тоді, коли я маю силу до найпильнішої праці, мене не може зовсім покинути проклята, влізлива думка про те, що життя моє, яке тече далеко од політики і суспільного руху, завсіди неодмінно мусить бути й активно шкідливим для громадянства. Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює одцалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників — дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю... А бути не пасивним я, слабий, не можу...

Художниця вжахнулась:

— Але ж тоді й жити страшно, коли думати так, як думаєте ви! — скрикнула вона.

— Ну, а я докінчу вашу гадку та й виразно вимовлю те, чого ви не захотіли самі вимовити, — смутно осміхаючись, одказав професор. — Ви мали б сказати: «Ну, то щоб не животіти на світі шкідливим паразитом, ти мусиш смерть собі заподіяти та й перервати своє непотрібне й шкідне існін-ня»... Що ж! Я й про це думав не раз. Так рука чогось не піднімається проти себе... Та й однаково: я вже сам собою помру незабаром... за два-три роки... ну, нехай за п’ять... Сам собою марний трутень із світу зникне...

Він замовк. Петрова теж мовчала й про щось задумалася. Хоч професор обвинувачував і звав трутнем здебільша тільки себе, а для неї, художниці, знаходив деякі виправдання, вона в душі не могла згодитися навіть з таким, уже необразливим для неї, формулюванням цього питання і не згоджувалася з самообвинуваченням Лаговського. Мовчки подивилася вона на бліду, хоч заразом інтересно бліду, фігуру того чоловіка, що недалечко стояв уже й од смерті, та мусив з безнадійним спокоєм вважати ціле своє перебуте життя за паразитизм. І згадувалися їй деякі його поезії, наведені в тій журнальній статті про нього, що вона недавнечко була прочитала: з тих поезій віяло на художницю тихою благород-ною елегійністю, і пливла з них до її артистичного серця якась ніжна жаліслива чутливість. «Ні, такі люди не паразити», — подумала собі Петрова; тільки ж вона не вимовила тієї своєї думки перед Лаговським, а лиш тихо сказала:

— Як мені вас шкода!.. Ви — такий чуткий на все... Скільки ж ви повинні мучитися!.. Завсіди аналізуєте себе там, де другий і не подумав би себе аналізувати, — ну, і завсіди страждаєте душею!..