Аномальна зона

— Є одна баба, живе десь пiд Коростишевом. Поїду до неї, пораджуся. Кажуть, вона таким речам раду дає. Дякую за все, що ви зробили.

Вона пiдвелася, непомiтним рухом витягла гаманець, виклала на стiл купюру.

— Перестаньте, я заплачу, — Вiктор квапливо полiз по грошi.

— Там вистачить. Дякую за все ще раз.

— Та я ж нiчого не зробив!

— Та ж ви навiть не знаєте, що зробили для мене! — в тон йому загадково вiдповiла Тамара Томiлiна. — Ви взяли на себе труд дiзнатися: у моїх страхiв є походження. Все, далi я сама. Успiхiв.

Вона швидко вийшла з кафе. Вiктор провiв поглядом її машину.

12

Репортаж з аномальної зони вийшов, як i планувалося, за тиждень.

Листопад уже повноцiнно вступив у свої права, вночi навiть почалися легкi заморозки. Вiднедавна Шамрай став чомусь дуже чутливим до змiн погоди, тому в п’ятницю, наступного дня пiсля виходу «Неймовiрних фактiв», прокинувся з головним болем i закладеним носом. Подзвонив секретарцi, сказав, що сидiтиме сьогоднi вдома, i вкотре за цей рiк зробив зауваження у бiк дзеркала: тобi, мовляв, тридцять рокiв лише, а ти вже справжня руїна.

Щоправда, пiсля подiй, про якi не хотiлося згадувати, Вiктор Шамрай виглядав мiнiмум на п’ять рокiв старшим. Його старила рання сивина, досить щедро заснiживши чорне волосся, особливо — на скронях.

Вiн пив чай з калиною, аж раптом озвався мобiльник. Номер незнайомий. Вiдповiдати не хотiлося, але Вiктор вiдгукнувся за звичкою, яка випередила бажання взагалi вимкнути трубку.

— Слухаю.

— Вiктор Шамрай? — голос теж незнайомий.

— Я. А…

— Ви зараз де знаходитесь? На роботi сказали — ви вдома.

— Правду сказали.

— Будьте вдома, будь ласка. Хвилин за двадцять я за вами заїду.

— А…

Незнайомець дав вiдбiй.

У дверi подзвонили швидше, нiж за двадцять хвилин. Шамрай вiдчинив. На порозi стояв чоловiк рокiв пiд сорок, якось казенно пiдстрижений, його перебитий нiс вiдразу кидався в очi.

— Капiтан Бражник, карний розшук, — вiзитер показав на ходу документи, аби вiдразу зняти всi можливi запитання i одночасно поставити новi. — Я зайду?

Не чекаючи дозволу, капiтан з перебитим носом пройшов у квартиру, акуратно прикрив за собою дверi.

— Ви — Вiктор Шамрай?

— Ну…

— Документи покажiть. Паспорт, якщо не важко.

Вiктор, далi не розумiючи, що вiдбувається i до чого тут карний розшук, пройшов до кiмнати, витягнув з шухляди паспорт, простягнув гостевi. Бражник перегорнув сторiнки, постукав корiнцем документа по долонi, не поспiшаючи повертати.

— Таке дiло… Менi необхiдно допитати вас про вашi стосунки з Томiлiною Тамарою Григорiвною. Знаєте таку?

— Знаю. Не близько. Три рази по телефону спiлкувалися, двiчi зустрiчалися.

— Ага, — Бражник пройшов до кiмнати. Акуратно, навiть пiдкреслено акуратно поклав паспорт на книжкову полицю. Тодi дiстав iз внутрiшньої кишенi складену газету, розгорнув. «Неймовiрнi факти», сторiнка з фотографiєю Томи i його репортажем з аномальної зони. — Ви писали?

— Я. Щось не так?

— Щось не так, — погодився Бражник. — Це вийшло вчора. Вiд учора громадянку Томiлiну Тамару Григорiвну нiхто не бачив.

Шамрай помовчав, переварюючи iнформацiю.

— Я тут до чого?

— Не знаю, — зiзнався Бражник. — Саме це треба з’ясувати. Останнiм часом громадянка Томiлiна майже не виходила з дому. Ви коли бачилися з нею?

— На минулому тижнi… Я i забув уже. Ми ж не близько знайомi, розумiєте? У мене таких знайомих…

— Ви це вже казали, — жестом зупинив його Бражник. — Отже, виглядає на те, що ви — останнiй, з ким вона спiлкувалася особисто. До позавчора з громадянкою Томiлiною був тiльки телефонний зв’язок. Вчора вийшло оце, — вiн показав газету. — Але за нашими даними громадянка Томiлiна кудись зникла ще позавчора пiд вечiр. Вдома її немає. Там, правда, рейвах, видно, кудись бiгом збиралася. Машини на стоянцi немає. Власне, — Бражник кахикнув, — охоронець на стоянцi засвiдчив: Томiлiна близько вiсiмнадцятої години позавчорашнього вечора сiла в машину i кудись поїхала. У неї при собi була невелика дорожня сумка. Вона дуже поспiшала.

— Все це дуже цiкаво, тiльки я тут до чого?

— Кажу ж вам — не знаю. Поки що нiхто нiчого не знає. Вчора шукали її цiлий день. Вранцi сьогоднi оця ваша писанина вийшла. Ви самi кажете, що знайомi з Томiлiною. Може, хоч щось поясните.

— Та якого чорта я повинен щось вам пояснювати?! — не стримався Шамрай. — Вриваєтесь, показуєте газету, в чомусь звинувачуєте…

— Не вривався я до вас, — Бражник тримався спокiйно, навiть якось вiдсторонено. — Ви мене самi впустили. I не звинувачує вас нiхто нi в чому. Поки що…

— Поки що? А в чому мене можна звинуватити?

— Це справа прокуратури. Ми працюємо зi свiдками, — пауза. — Або з пiдозрюваними.

— Свiдками — чого? — Шамрай уже розпалявся. — Пiдозрюваними — в чому?

— Така справа, — Бражник потер пiдборiддя. — Тамара Томiлiна у нас на пiдписцi.

— На пiдписцi?

— На пiдписцi. Про невиїзд. Вона проходить свiдком по «убойнiй» справi. У неї пiдписка про невиїзд, а вона зникла. Недобре. А тут iще ваша писанина… Поїхали, Вiкторе Максимовичу, там слiдчий чекає.

Бач, по-батьковi запам’ятав, машинально вiдзначив Шамрай.

Все iнше дiйшло до нього пiзнiше.

13