Аргонавти Всесвіту

— Пряме, Вадиме. Кожен винахід чи відкриття — і вам слід було б про це пам’ятати! — виникає не випадково. Вони завжди обумовлені розвитком суспільства, його соціальних сил, його науки і техніки. Мрія може існувати в усякі часи; але її здійснення може відбутися тільки тоді, коли для цього будуть певні умови в розвитку суспільства і його сил. Тоді мрія стає реальністю. Хіба можна уявити собі швидкісний літак, навіть не сучасний ракетний, а старий, з мотором і пропелером, до того часу, як наука і техніка розробили двигуни внутрішнього згоряння? Певна річ, ні. Хіба могли б ми здійснити нашу подорож, коли б наука не оволоділа атомною енергією, коли б вчені не створили для нашого корабля атоміт? Також ні. Але розвиток суспільства, його науки і техніки водночас ідуть в усіх напрямах. І виникають ті самі причини і завдання, про які ви говорили. Вони підштовхують науку і техніку далі й далі. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таблицю Менделєєва — і ми задумалися відносно ультразолота. Це примусило нас думати і про шукання його на Венері. Життя висунуло реальну ідею про потребу нашої міжпланетної подорожі і примусило науку посилено шукати шляхів і засобів її здійснення. Все пов’язане, все обумовлене, все переплітається у взаємній залежності. І це називається, як ви знаєте, — діалектикою. Так, Вадиме? Я думаю, що ви й без моєї допомоги могли б отак поміркувати, чи не правда?

— Міг, Миколо Петровичу, — вже сконфужено відповів Сокіл.

— А доки немає умов, — мрія лишається тільки мрією. От тому автори романів, про які ви говорили, просто позбавлені були можливості знайти реальні причини для своїх фантастичних міжпланетних подорожей, що про них вони мріяли. Тепер створені такі умови. І мрія стала реальністю. Доказом чого і є наша з вами розмова в міжпланетному астроплані, друзі мої! Ну, а тепер — спати, спати негайно. Ми й так надто забалакались. Завтра — чимало роботи, як і завжди. Спати! — рішуче закінчив Микола Петрович.

Але я ще довго не могла заснути. Мені хотілося думати далі й далі, уявляти собі, як розвиватимуться наука і техніка в майбутньому і яка мрія тоді здійсниться. Проте я так і не додумалась. Мабуть, тому, що в мене ще немає потрібних умов розвитку, як казав Микола Петрович… Мама також говорила, що мені ще багато треба працювати над собою. Доведеться…

…Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це тому, що нічого особливо цікавого не траплялось. Всі були зайняті своїми звичайними справами. І тільки сьогодні вранці все змінилося. Ось як це було.

Рано-вранці (звичайно, тільки за годинником, адже в нас і ранок, і день, і вечір, і ніч — умовні) ми почули веселий голос Миколи Петровича, який, як це частенько трапляється, піднявся раніш за всіх.

— Досить спати, друзі мої! Вставайте, мерщій, мерщій! Ось вона, наша красуня Венера! Сьогодні вона відкрила нам своє обличчя. Можете по черзі підходити до телескопа, знайомитися з нею. Я включив панорамний радіолокатор, — і він діє. Не дуже добре чомусь, але все ж таки діє. Можна роздивитися величезний океан на Венері. А кому не терпиться, — дивіться прямо в ілюмінатор у навігаторській рубці. Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої подорожі закінчується!

Аргонавти (це значить — ми!) хутко одяглися. Певна річ, раніш за всіх встиг Вадим Сергійович; він і захопив першим екран панорамного радіолокатора. А ми з Ван Луном пішли до навігаторської рубки, до ілюмінатора.

Велетенська Венера стояла прямо перед нами за прозорим склом. Майже третина її диска, що закривав весь чисто ілюмінатор, сяяла яскравим білим світлом, наче вкрита суцільною сніжною завісою. Так було з лівого боку. А дві третини диска Венери мали зовсім інший вигляд. Тут пливли непроникливі темні хмари, не освітлені Сонцем, похмурі, важкі і безрадісні. Що ховається під ними? Які несподіванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?

Микола Петрович покликав мене:

— Галю, ваша черга до екрана локатора!

Признаюся, я була розчарована, коли подивилася на екран! Мені думалось, що панорамний радіолокатор одразу ж таки відкриє мені всі заховані таємниці Венери. А насправді було зовсім не так.

Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екрані той великий океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто величезна темна пляма неправильної форми. Видно було й інші плями, меншого розміру. І більше нічого я не могла розглядіти. Та й над плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такі щільні, як це здавалось неозброєному оку, але досить густі, наче сірий туман. Так ось він, океан Венери! От зазирнути б поближче, поглибше, роздивитися, що в цьому океані! Або на суходолі, по берегах океану…

Але це було неможливо, наш панорамний радіолокатор з якоїсь невідомої причини працював погано. А між тим, мабуть, і зараз під цим сірим туманом блукають якісь тварини, незнані нами потвори. Вони і не підозрюють, що до них наближаються люди з далекої Землі… Які вони, ці потвори?..