Архив Андрея Ваджры

...Смеркалося. Із ЛисянкиКругом засвітило:Ото Гонта з ЗалізнякомЛюльки закурили.Страшно, страшно закурили!І в пеклі не вміютьОтак курить. Гнилий ТікичКров'ю червоніє.Шляхетською, жидівською;А над ним палаютьІ хатина, і будинок;Мов доля караєВельможного й неможного.А серед базаруСтоїть Гонта з Залізняком,Кричать: "Ляхам кари!Кари ляхам, щоб каялись!"І діти карають.Стогнуть, плачуть; один просить,Другий проклинає;

Той молиться, сповідаєГріхи перед братом,Уже вбитим. Не милують,Карають завзяті.Як смерть люта, не вважаютьНа літа, на вроду;Шляхтяночки й жидівочки.Тече кров у воду.Ні каліка, ані старий,Ні мала дитинаНе остались, - не вблагалиЛихої години.Всі полягли, всі покотом;Ні душі живоїШляхетської й жидівської.А пожар удвоєРозгорівся, розпалавсяДо самої хмари.А Галайда, знай, гукає:"Кари ляхам, кари!"

Мов скажений, мертвих ріже,Мертвих віша, палить."Дайте ляха, дайте жида!Мало мені, мало!Дайте ляха, дайте кровіНаточить з поганих!Крові море... мало моря..."ГайдамакиГуляють, карають;Де проїдуть - земля горить,Кров'ю підпливає....гайдамакиСтіни розвалили, -Розвалили, об камінняКсьондзів розбивали,А школярів у криниціЖивих поховали.До самої ночі ляхів мордувалиДуші не осталось...В общем, на славу

...погуляли гайдамаки,Добре погуляли:Трохи не рік шляхетськоюКров'ю напувалиУкраїну, та й замовкли -Ножі пощербили.Нема Гонти; нема йомуХреста, ні могили.Буйні вітри розмахалиПопіл гайдамаки,І нікому помолитись,Нікому заплакать.

Как ярко и с удовольствием он всё это описывает! Как смакует детали! Но обидно Тарасу Григорьевичу до слёз, что разошлись гайдамаки, что больше никого не режут, не палят, кожу с живых не сдирают, на крючья не подвешивают, в крови никого не топят, в землю не закапывают. Поэтому и пишет он:

А унуки? Їм байдуже,Панам жито сіють.Багато їх, а хто скаже,Де Гонти могила,Мученика праведногоДе похоронили?Де Залізняк, душа щира,

Де опочиває?Тяжко! Важко! Кат панує,А їх не згадають».За що ж боролись ми з ляхами?За що ж ми різались з ордами?За що скородили списамиМосковські ребра? Я посію мої сльози,Мої щирі сльози.Може, зійдуть і виростутьНожі обоюдні,Розпанахають погане,Гниле серце, трудне,І вицидять сукровату,І наллють живоїКозацької тії крові,Чистої, святої!!!...Нехай гинутьУ ворога діти...»

Впрочем, зря Тарас слезливо причитал по поводу того, что перевелись на Вкраини милой ярко выраженные некрофилы-садисты. С 1941 аж по 50-е годы «войны» ОУН-УПА доказали не словом, а делом, что славные некрофильские традиции украинства живы. Среди них мало было поэтов, зато очень много социопатов, уверовавших в величие идей украинства. И разбрелись по прикарпатским и волынским лесам убийцы и садисты, прикрывающие красивыми лозунгами свою некрофилическую психопатию. Десять лет Восточная Галиция утопала в крови поляков, евреев, русских и самих галичан.