Порив вітру віддаляє його від чергового партнера, і він не може вхопитися за іншого. Укриті золотом пальці вислизають з його рук. Музика стихає.
Вечірка блякне, легіт відносить її далі, а Мірабель під поглядом Закарі майже потрапляє у фокус, її обличчя застигає за кілька сантиметрів від його. Хлопець кліпає, дивлячись на дівчину, намагається пригадати, де вони, а потім розуміє, що й гадки не має, де саме вони опинилися.
— Що сталося? — запитує він. Світ розмитий і кружляє, наче він досі танцює, але Закарі вже збагнув, що насправді лежить на твердій підлозі.
— Ти знепритомнів, — пояснює Мірабель. — Це, мабуть, удар забив тобі дух. Приземлилися ми не надто граційно. — Вона киває на купу металу неподалік. Це залишки ліфта. — Ось, — каже дівчина. — Я зняла їх з тебе, коли робила тобі штучне дихання, але вони залишилися цілими.
Вона простягає Закарі окуляри. Хлопець сідає і надіває їх.
Ліфт обвалився, і його уламки мають такий вигляд, що хлопець може лише дивуватися, як вони (гаразд, як
Мірабель допомагає Закарі звестися на ноги.
Вони стоять у якомусь внутрішньому дворі, оточеному шістьма великими, вільно розташованими кам’яними арками, більшість із яких пошкоджена, але на тих, що встояли, досі видніються вирізьблені в замкових каменях[54]
символи. Закарі може розібрати лише ключ і корону, але він здогадується, якими були інші. За арками лежать руїни колишнього міста.Єдине слово, що спадає Закарі на думку, коли він розглядає споруди навколо них, — це «древній», але якийсь невизначено древній, наче архітектурна мара з каменю, слонової кістки й золота. Колони, обеліски й вигнуті, як у пагод, дахи. Усе блищить, наче на все місто й заглибину, у якій воно розташувалося, наклали шар кришталю. Мозаїка прикрашає стіни й викладена на землі під його ногами, однак здебільшого земля вкрита книжками. Скрізь і всюди стоси, гори й копиці книжок, покинутих тими, хто їх колись читав.
Печера величезна й легко вмістила в себе ціле місто. Під її віддаленими стінами видно стрімчаки, помережані сходами, дорогами й освітленими, як маяки, вежами. Попри те що ці сигнальні вогні ізольовані від цілого світу, вони сяють. Усе навкруги здається занадто великим, щоб ховатися під землею. Надміру просторим, занадто складним і геть забутим.
У чомусь схожому на фонтан біля ліфта горить вогонь, споруда стікає полум’ям, краплисті чаші висять, як кришталики на люстрах, проте запалені не всі. Довкола двора стоїть ще кілька схожих фонтанів, але всі вони темні.
Закарі піднімає книжку — руки відчувають її щільну вагу, сторінки склеїлися від чогось липкого. За мить він розуміє, що це мед.
— Загублені міста з меду та кістки, — зауважує він.
— Технічно це Гавань, утім багато Гаваней нагадують міста, — пояснює Мірабель, поки Закарі кладе на місце книжку, яку не зміг розгорнути. — Я пам’ятаю це подвір’я, тут розташовувалося Серце цієї Гавані. Під час вечірок люди прикрашали арки ліхтариками.
— Ти це пам’ятаєш? — дивується Закарі, кидаючи погляд на спустошене місто. Тут дуже давно нікого не було.
— Я пам’ятала тисячі життів, коли ще й говорити не вміла, — каже дівчина. — Деякі вицвіли із часом, зблякли та здебільшого здаються напівзабутим сном, але я впізнаю місця, де бувала раніше, коли опиняюся там. Гадаю, це схоже на те, наче тебе переслідує свій привид.
Закарі спостерігає, як вона розглядає понищені будинки. Він намагається вирішити, чи має дівчина зараз реальніший вигляд, ніж у черзі за кавою посеред Мангеттена, але здійснити не може. Вона має такий самий вигляд, лише вкрита синцями, запорошена й стомлена. Спалахи вогню виграють у її волоссі, додаючи йому червоного й фіолетового відтінків, ніби не бажають прибрати якогось певного кольору.
— Що тут сталося? — запитує хлопець, намагаючись охопити подумки все довкола, якась частина його свідомості досі кружляє золотою бальною залою. Він тицяє носаком черевика іншу книжку. Вона відмовляється розгортатися, адже її сторінки теж надійно склеєні.
— Прийшли течії, — озивається Мірабель. — Так уже у світі повелося. Одна Гавань іде на дно, а десь вище постає нова. Вони змінюються, підлаштовуючись під море. Раніше воно ніколи не відступало, але я гадаю, що навіть море може почуватися зневаженим. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і воно відступило до глибин, з яких узяло свій початок. Поглянь, досі можна побачити, де були канали. Он там. — Вона показує на місце, де над порожнечею перехрещуються мости.
— Але де море тепер? — запитує Закарі, замислившись, як далеко тягнеться ця порожнеча.
— Мабуть, десь значно нижче. Ще нижче, ніж я гадала. Це одна з найнижчих Гаваней. Навіть не знаю, що ми знайдемо, якщо зануримося ще глибше.