Беззоряне море

— Вам не слід було приносити сюди цю історію, — докоряє йому Саймон. — Я тримаюся подалі від історії, адже я не повинен бути тут. Раніше намагався повернутися, але це лише завдавало невимовного болю. — Саймон дивиться на порожнє місце, де мала бути його кисть, і каже: — Якось я вернувся до історії, і все закінчилося пожежею. Востаннє, коли я наблизився, жінка з одним яскраво-блакитним оком забрала мою кисть і попередила, щоб я більше ніколи не повертався.

— Аллеґра. — І Закарі пригадує руку в банці.

Може, у такий спосіб вона перестраховувалася, адже частина Саймона загубилася назавжди, а може, це був її звичний метод залякування, що вийшов далеко за межі залякування.

— Вона вже покинула нас.

— Стривайте, що означає «покинула»? Покинула, тому що загубилася? — перепитує Закарі, але Саймон не пояснює.

— Вам слід піти зі мною, — каже він. — Ми повинні залишити це місце, перш ніж море заявить свої права на нас.

— Тут сказано, що я іду з вами? — цікавиться Закарі, показуючи вгору на стрічки, коліщатка та ключі правою рукою, щоб не потривожити сову, яка влаштувалася на лівому плечі.

Виконувати вказівки, вплетені у велетенську зворушливу історію-скульптуру, не легше, ніж збагнути їх з книжкових сторінок.

Він не має наміру знову повертатися в темряву, але існує декілька способів вибратися звідси.

Саймон дивиться вгору на історію з таким виразом обличчя, наче шукає на небесних просторах якусь конкретну зірку.

— Я не знаю, хто з них ви, — зізнається він Закарі.

— Я Закарі. Син віщунки. Саймоне, будь ласка, мені треба знати, як діяти далі, — просить хлопець.

Саймон обертається та глузливо дивиться на нього. Ні, не глузливо, а байдуже.

— Хто такий Саймон? — перепитує він, знову зосереджуючись на коліщатках і скульптурах, наче відповідь на його запитання ховається десь там на беззоряних просторах, а не всередині нього.

— Ох, — відгукується Закарі. — Ох.

Ось що таке бути загубленим у часі чоловіком. Загубити у віках своє «я». Бачити, але не запам’ятовувати побачене, навіть власного імені, якщо тобі його не нагадають.

— Ось. Вам слід узяти це, — каже хлопець, нишпорячи в торбі, а тоді нарешті простягає йому «Баладу про Саймона та Елінор».

Чоловік нерішуче дивиться на книжку, наче історія, що досі затишно лежить усередині палітурки, — це щось незвичне, та врешті-решт бере подарунок.

— Ми слова на папері, — тихо каже він, перевертаючи книжку іншим боком. — Ми наближаємося до кінця.

— Якщо ви її прочитаєте, то це, можливо, допоможе вам пригадати, — радить Закарі.

Саймон розгортає книжку, але вмить рвучко згортає.

— У нас нема на це часу. Я іду нагору, бо там буде безпечніше, коли все почнеться.

Він рушає до одних з освітлених дверей і настіж розчиняє їх. Шлях за ними добре освітлений, але чоловік однаково повертається за смолоскипом, який тримає в руці одна зі статуй.

— Підете зі мною? — цікавиться Саймон, знову обернувшись до Закарі.

Сова стискає пазурі на хлопцевому плечі, і той не знає, підбадьорює вона його чи відбиває бажання піти.

Закарі дивиться вгору на історію, у якій опинився і де в центрі бракує Місяця. Розглядає статуї Мірабель, Хранителя та безліч інших постатей, імен яких він не знає, однак вони напевно зіграли свою роль у якійсь частині цієї історії. Хлопець замислюється, як багато людей пройшло тут, скільки дихало цим повітрям, що пахне димом і медом, і чи бодай хтось із них почувався так само, як він, — невпевнено, боязко, не в змозі зупинитися на якомусь одному рішенні, наче існує по-справжньому правильне рішення.

Закарі знову обертається до Саймона.

Єдина відповідь, яка в нього є, ховається в самому запитанні.

— А де Беззоряне море?

Доріан стоїть у темряві посеред снігу й тремтить не лише від холоду.

Він десь загубив сірники.

Чоловік не бачить нічого, окрім совиних очей, що витріщаються на нього. Раніше він не знав, що можна почуватися таким оголеним, навіть якщо ти повністю вдягнений і стоїш у темряві.

Доріан ковтає повітря, заплющує очі й простягає тремтливу руку долонею вгору. Пропозиція. Знайомство.

Він чекає, прислухаючись до розміреного дихання. Рука повисає в повітрі простертою.

Чиясь долоня лягає в темряві йому на руку. Довгі пальці обіймають його, тримаючись ніжно, але міцно.

Рука веде його вперед.

Певний час вони йдуть, Доріан крок за кроком повільно просувається снігом, рухаючись назирці за чоловіком з головою сови й повіривши, що той веде його вперед. Темрява здається нескінченною.

А потім з’являється світло.

Воно таке слабеньке, аж Доріан вирішує, що йому привиджується, але з кожним кроком світло яскравішає.

Він не чує розміреного дихання біля себе, бо його заглушує вітер.

Пальці, які тримали його руку, розімкнулися. Щойно в руці була чиясь долоня — аж раптом її вже нема.

Доріан намагається озвучити свою вдячність, проте губи відмовляються складати слова на такому холоді. Тоді він якомога гучніше думає про неї, сподіваючись, що хтось це почує.

Чоловік прямує до світла та, підійшовши ближче, бачить, що у світла два джерела.

З обох боків дверей висять ліхтарі.