Беззоряне море

Це, поза сумнівами, був Доріан там, на березі Беззоряного моря. Можливо, Доріан подумав, що це не він. Закарі теж раніше не вважав чоловіка справжнім серед отих снігів. Тоді хлопець підняв той самий меч, але цього разу мечем змахнув Доріан, який достоту знав, як ним користуватися.

Здавалося, наче всі шматочки стали нарешті на свої місця, щоб привести їх до цієї миті, а половину з них він узагалі виклав власноруч. Закарі гнівається на себе за безліч нездійснених справ, за час, який змарнував в очікуванні, коли розпочнеться життя, а тепер воно скінчилося, тож у нього з’явилася інша думка, несподівано чітка: він ображений.

Закарі зводиться на ноги й кричить на Долю, але Доля не відповідає.

Доля тут не живе. Тут узагалі ніхто й ніщо не живе.

«Ти тут, тому що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама», — ці слова сказала йому Мірабель після аварії ліфта й перед усіма подальшими подіями.

Їй потрібно було, щоб він помер. Вона знала. Вона від самого початку знала, що це станеться.

Закарі ще раз намагається викричатися, але йому бракує мужності. Натомість хлопець зітхає.

Так нечесно. Він щойно почав і мав перебувати в середині цієї історії, а не в кінці чи якомусь посмертному епілозі.

Він ще навіть нічого не зробив. Нічого не досягнув. Хіба не так? Він не знає. Знайшов загубленого в часі чоловіка або сам став ним. Дістався Беззоряного моря. Знайшов те, що шукав, і знову втратив, при цьому навіть оком не змигнув.

Хлопець намагається вирішити, чи змінився він, відколи почав свій шлях, хіба він не почувається інакше, ніж раніше, однак не знає, як відрізнити те, що почувається іншим, від його внутрішніх змін — босоногого хлопця, що стоїть на березі без серцебиття.

Берег.

Закарі розглядає море. Це не той берег, на якому він стояв кількома хвилинами (це були хвилини?) раніше. Він нагадує той берег, навіть стрімчаки позаду схожі, але має певні відмінності.

На цьому березі є човен.

Маленький гребний човник, з акуратно складеними на сидінні веслами, наполовину занурений у воду, стоїть на березі.

Чекає на нього.

Море навколо нього синє. Яскравого неприродного відтінку. Закарі занурює палець у синяву — вона тріпоче. Це конфеті. Паперове конфеті різних відтінків синього, зеленого й фіолетового з білими вкрапленнями на краях, що створюють враження баранців. Десь далеко від берега конфеті змішується із серпантином, довгі паперові кучерики прикидаються хвилями.

Закарі дивиться на будівлю, що вимальовується на стрімчаку позаду нього — це, безумовно, замок, однак збудований він з кольорового картону. Навіть звідси видно, що будівля має лише фасад — двом стінам з вікнами бракує структури й об’єму. Це лише ідея замку, намальована й зведена, щоб обдурити око з відстані, що значно більша за цю.

За замком можна побачити зірки: велетенські зорі, складені з паперу, звисають на мотузках, що зникають у темряві. Розкидані зірки застигли в повітрі, а на різній висоті висять планети з кільцями й без них.

Цілий усесвіт.

Закарі обертається й дивиться на паперову воду. На протилежному березі розкинулося місто. Воно осяяне миготливими вогниками. Буря емоцій, що накривала його з головою, ущухає, витіснена несподіваним спокоєм. Закарі опускає погляд на човен. Підіймає весло. У руці воно здається легеньким, але міцним. Хлопець штовхає човен у паперову воду, і той тримається на плаву, укриваючи конфеті брижами та вихорами.

Закарі ще раз дивиться на місто з протилежного боку моря. Отже, його пошуки ще не закінчилися.

Ще ні.

Доля ще має на нього плани, хай навіть посмертно.

Закарі Езра Роулінз сідає в човен і береться за весла.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Привіт, щоденнику, давно не бачилися.

Усе наче затихло. Після зустрічі з тією леді в барі я не знала, як поводитися, і цілу вічність страждала від параної, маючи острах записувати щось або говорити з кимось, тому запхала голову в пісок і працювала. Час минав, і нічого не відбувалося, а тепер уже літо.

Ну, дещо таки сталося, і я тоді про це не написала.

Хтось залишив мені ключ. Він лежав у моїй поштовій скриньці в кампусі. Це важкий латунний ключ, а його головка виготовлена у формі пір’їни, тож він скидається на старовинну ручку-перо з борідкою замість вістря. До ключа стрічечкою була прив’язана записка, схожа на старомодну етикетку для багажу, яка повідомляла: «Для Кет, коли настане Час». Я вирішила, що це запрошення на чийсь захист, але більше нічого про це не чула. Ключ досі в мене. Я повісила його на ланцюжок з іншими ключами (пір’їна має нагорі петельку). Записку я не знімала. Мабуть, досі чекаю, «коли настане Час».

Я гадала, що незнайомка з бару повернеться. Наче я влаштувала якусь відмову від поклику, хоча не маю нічого спільного з подорожами героя[67]. Гадаю, тоді це здавалося правильним рішенням, але, самі знаєте, людині стає цікаво. Що може статися далі?