Борислав смiється

Бенедьо звiсив голову, мов хотiв зiбрати докупи розсипанi думки..

— З усего бачу, що ви щось страшне i велике задумали, хоть сам собi не можу вияснити, вiдки се у вас взялося.

— Вiдки взялося? Е, се довга гiсторiя, котра, впрочiм, i не належить до рiчi.

— А вiдтак, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

— Ми сiємо, а чи сiм'я зародить утроє чи вдесятеро, сього не знаєм!

— А вiдтак… ще одно. (Бенедьо запинався в мовi). Чи подумали ви…

— Над чим?

— Над тим, що саме найголовнiше?

— Ну?

— Яка користь i для кого користь буде з вашої роботи?..

Андрусь пильно поглядiв на Бенедя, а далi засмiявся гiрким смiхом:

— Ха-ха-ха, користь? А конче мусить бути користь?

— Ну, я так гадав, — вiдповiв спокiйно Бенедьо, — що коли що робиться, i розважно робиться, то тре й погадати, чи i для кого буде з того користь?

— Гм, вольно вам i так гадати! А я так гадаю: отеє мене тiснить ворог з усiх бокiв, виходу менi нема нiякого. Я набиваю стрiльбу. Чи заб'ю нею ворога, чи себе самого, то менi все одно.

— Нi, нi, нi, — пiдхопив живо Бенедьо, — ее так з вас говорить слiпа, безвихiдна розпука, а не розвага! Бо чи ж дiйшло аж до того, що нема нiякого другого виходу? А хоть би дiло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе заб'єте — вороговi радiсть, вороговi легше та простовiльнiше!

Тепер на Андруся прийшла черга звiсити важку голову i збирати думки докупи.

— Твоя правда! — сказав вiн вкiнцi до Бенедя. — Ту треба подумати. Хочеш. бути нашим побратимом i думати разом з нами?

— Вашим побратимом, але не слiпим знарядом вашої волi.

— Нi!

— I щоб вiльно було кождому думати, що хоче, i другим говорити, що думає…

— Се у нас i тепер вiльно. Адже ти чув нинi…

— Так-то так, але я ще раз собi те вимовляю. Собi i кождому.

— Добре.

— А на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом в вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародної кривди!

Андрусь, а за ним Матiй радiсно обняли Бенедя, як брата.

Нашi побратими так були занятi собою i своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сiнянi дверi, отворив їх з легким скрипом i ввiйшов до сiней. Аж коли рипнули й хатнi дверi i новий гiсть станув на порозi хати, тодi побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий жид з недобрим позором сивих очей i з недобрим виразом на пiганистiм лицi, хоть те лице в тiй хвилi трохи роз'яснене було якоюсь зловiщою радiстю.

— Дай боже! — муркнув жид, припiднявши дрiбку капелюх на головi.

— Дай боже! — вiдповiв Матiй, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гiсть то був його найбiльший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Гольдкремера. Матiй немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пiзню добу, в його хатi, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матiєвi скрити в глибинi душi свою ненависть i всi вiдживаючi на вид Мортка болючi споминки. Вiн привiтав жида холодно чемним видом:

— Сiдайте, Мортку! Мортко кивнув головою i сiв.

— Що там чувати, що так пiзно гостите до нас?

— А що ж би? Все добре чувати! — вiдповiв iз злорадним усмiхом Мортко, а по хвилi додав: — Був у Вас нинi возний з суду?

Матiй здригнув при словi «суд», немов уколотий.

— Нi, — ледве видушив вiн, чуючи щось недоброго, — не був.

— Ну, то, певно, завтра буде. У мене був нинi.

— Ну, i що ж там вам принiс нового? — спитав Матiй, тремтячи всiм тiлом.

— Наша справа скiнчена.

— Скiнчена!

— Так!. I так скiнчена, як я вам казав. Бо пощо то було вам мiшатися до чогось, що вас не обходить?

— Не обходить! — скрикнув болiсно Матiй. — Жиде, сього менi не говори, бо хоть ти i в моїй хатi, але, знаєш, чоловiк не святий!

— Ну, ну, — вiдказав Мортко, — не маєте за що гнiватися. Я не то хтiв сказати. Я хтiв лишень сказати, що ви задарма на мене вергли пiдержiння (пiдозрiння) i що я в тiй справi, бог свiдок, нiчо не винен! Сам прокуратор у Самборi того признав i сказав, що против мене нема нiякого доказу, то вiн не може мене оскаржити за тоту рiч, що ви на мене звалили. Впився небiжчик Пiвторак, упав у яму, — що ж я тому винен?

При тих словах Матiй, мов оглушений ударом довбнi, понурив голову i не мiг сказати анi слова. «Пропало, пропало! — шептало, шипiло, вертiло щось в його головi. — Погиб чоловiк, та й слiд по нiм застив, а той…»

В тiй хвилi Андрусь Басараб, що досi мовчки слухав усеї тої розмови, звернувся сам до жида:

— Що се за справа така, Мортку? Яку ви справу маєте з Матiем?

— А нащо вам то знати? — вiдповiв уразливо Мортко.

— Вже ти не питай, нащо менi то знати, — вiдказав Андрусь. — Але тобi, — що тобi шкодить сказати?

— Т-та шкодити не шкодить, але… Жид поглядiв на Андруся пильно, немов боявся нажити собi в нiм нового ворога.

— Говори ж, коли не шкодить! — сказав Андрусь i став над Мортком, мов чорт над грiшною душею.