Борислав смiється

I Рифка, скоро до спальнi, також пройшлася кiлька разiв там i назад, отворила вiкно i вiддихнула глибоко, мов по тяжкiй утомi, її серце билося жпво. на лице виступив ще живiший рум'янець, коли з-пiд корсета витягла невеличкий, недбало зложений i запечатаний лист. Саме нинi, перед Германовим приїздом, вона одержала його через пiсланця — малого коминарчука, що приходив буцiмто питатися, чи не треба вимiтати комини, i пепостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досi не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був вiд Готлiба, — комiiнарчук був його звичайним пiсланцем, — радувало її, а нетерплячка довiдатись, що пише Готлiб, так i пiдкидувала нею, коли сидiла i розмовляла з Германом.

— Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А бiда моя, що нiчого не скрию на лицi, така натура погана. Зараз старий бiс догадався. Але чекай, чорта з'їш, поки вiд мене правди дiзнаєшся!.. — Вона сiла вiдтак на софу, отворила лист i почала читати, звiльна слебiзуючи грубi, недбало намазанi букви.

Вiд виїзду Германа до Львова справдi нове життя зачалось для Рифки. Несподiваний поворот сина, та й ще в такiм незвичайнiм способi подiйствував на неї, як набiй електричної батерiї. Мов безумна з радостi, вона по вiдходi Готлiба бiгала по покоях, без думки i без цiлi переставляла крiсла та столи, цiлувала Готлiбiв портрет, мальований в його шкiльних часах, i ледве-ледве утихомирилась. Але хоть i вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрi її кипiло та клекотiло, кров плила живiше, її розбуджена фантазiя блудила та носилася летом ластiвки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли i як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженнi. Вона турбувалась, вiдки добути для Готлiба грошей, радувалась, коли вiн часом в своїм вуглярськiм уборi прибiгав до неї, розпитувала його, як вiн жиє i що дiє, але Готлiб такi питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матiр, щоб мовчала о нiм перед вiтцем i перед усiми та щоб старалася для нього о грошi. I в тiм ненастаннiм напруженнi та роздразненнi найшла Рифка те, чого не ставало їй досi, — найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до працi думок — i ожила, похорошiла.

Частенько Готлiб, замiсть щоб мав прийти сам, присилав листи. Тi листи, хоть короткi i нескладнi, були новим предметом заняття i роздумування для Рифки. Вони тим були цiннiшi для неї, бо слово, написане, оставалось на паперi, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати i перечитувати Готлiбовi листи по тисяч разiв i все находила в них чим любуватися. Тi листи вона вiдбирала i читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молодi дiвчата вiдбирають i читають любовнi листи. Потреба любовi i сильних зрушiнь, невдоволена в молодих лiтах а розвита аж до нервової гарячки пiзнiшим життям в достатку а без дiла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потiк, котрий вкiнцi здужав розiрвати греблю.

— Що то вiн тепер пише, голубчик мiй? — шептала Рифка, отворивши лист i напуваючись ще перед читанням розкiшною ожиданкою, I вiдтак зачала пiвголосом читати, зупиняючись та з труднiстю розбираючи слова:

«Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тiм хотiв би я нинi вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам'ятайте, не виговорiться, бо я готов наробити великої бiди. Але й не о тiм хотiв би я вам нинi написати. Розповiм вам щось цiкавого. Часу тепер маю досить, ходжу собi куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проходi дiвчину, — вiдколи жию, не видав такої. I ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слiдком за нею, а тремтiв цiлий, як у горячцi. I нараз на скрутi щезла, — кiлька домiв великих та пишних обiч, не знаю, в котрий увiйшла. I вiд того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свiй, все вона менi привиджується i в снi, i наявi. Я вже рiшився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї i питати її, чия вона, але досi ще не удалось менi бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрiй менi щезла з виду, гляджу у всi вiкна, але дарма, — не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрiм домi вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивiдатись, хто вона, бо вiд першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собi буде хто хоче! Скоро що дiзнаюся, нараз напишу вам».