Борислав смiється

В тiй хвилi Леон поглянув вбiк i побачив на фундаментi слiди iншої жертви — кров людську, кров помiчника мулярського, Бенедя. Та кров, застигла вже на каменi, вразила його до глибини душi. Йому повидiлось, що, вiдай, чи не «духи мiсця» жартують собi з його слiв i беруть зовсiм не таку марну жертву, як його жертва. Йому_ привидiлось, що тая друга, страшна, людська. журба ледве чи вийде йому на користь. Краплi кровi, закрiплої на каменi, в темнiм прокопi виглядали, мов чорнi голови залiзних гвоздiв, що вертять, дiрявлять i розточують пiдвалини його пишної будови. Йому стало нараз якось холодно, якось тiсно в прокопi, i вiн вихопився чимборше наверх.

Гостi тислися до нього з жиченнями. Герман стиснув йому руку i промовив голосно:

— Най той невеликий скарб, засiяний приязними руками в пiдвалину вашого дому, росте i множиться в тисячу разi Най стане пiдвалиною слави i багатства вашого роду!

— I так, як ваш дiм нинi засновувсь на пiдвалинi з каменя i золота, — додав з другого боку також голосно шляхтич, — так най щастя i розцвiт вашого роду вiднинi основуєсь на щирiй приязнi i прихильностi всiх людей.

Леон радiсно стискав руки своїм гостя, радiсно дякував їм за їх приязнь i услугу, радiсно прирiкав працювати надальше тiльки в товариствi i для товариства, — а все-таки в серцi його лежав ще холодний сумерк, крiзь котрий грiзно виднiлися великi чорнi краплi кровi, мов живi залiзнi гвоздi, пробиваючi i розточуючi незначно пiдвалини його щастя. Вiн чув з усiх слiв своїх гостей якийсь холод, за котрим, бачилось, чатувала скрита глибоко в їх серцях зависть.

Мiж тим робiтники пiд проводом будовничого замурували з усiх бокiв фундамент i виводили швидко стiну всерединi прокопу. Вдарила перша година.

— Ну, досить, люди, на нинi роботи! — крикнув Леон. — Треба й вам троха забавитись. Таких днiв, як нинiшнiй, в моїм життю небагато, най же i для вас вiн буде празником. Тут вам сейчас принесуть пива i закусок, а ви, майстер, уважайте на порядок!

— Добре, прошу пана!

— А вас, мої дорогi гостi, прошу за собою. Фаннi, дитинко, будь господинею i займися дамами! Прошу, прошу!

Гостi, весело гуторячи, пiшли помiж купами цегли, камiння та дерева до дощаної, вiнцями та рiзнобарвними хоруговками устроєної буди на перекуску. Тiльки рабин i школьники та деякi другi «хусити» пiшли геть, не хотячи засiдати при однiм столi з «трефняками».

Поки в будi серед веселого гамору пани гостилися, робiтники сидiли в широкiм крузi пiд голим небом на камiннi. Два помiчники наливали пиво, другi два розносили рiзники хлiба та сушену рибу. Однако робiтники були якось дуже мовчазливi. Случай з Бенедьом щемiв iще всiм унутрi, ба i весь той дивний жидiвський обряд закладин дуже їм не сподобався. Хто вигадав живу пташину замуровувати? Нiби то принесе щастя? А втiм, може, й так… Адже добре то якийсь вигадав: панам весiлля, а курцi смердь. А тут ще й тi робiтники, що вiдносили Бенедя додому, повернули i стали розповiдати, як стара Бенедьова мати перепудилась i заплакала тяженько, побачивши свого єдиного сина зомлiлого, окровавленого. Зразу, бiдачка, гадала, що вже по її синовi, але коли їм удалося Бенедя протверезити, то так утiшилася, мов дитина: заскакує коло нього, i цiлує, i'плаче, i йойкає, так що аж серце крається чоловiковi.

— Знаєте що, хлопцi, — озвався майстер, — треба би зробити яку складку та пiдрятувати бiдних людей, бо заки вiн буде слабий та незарiбний, то я й не знаю, з чого їм обоїм вижити. Адже стара iглою не занипає на тiлько!

— Правда, правда! — закричали робiтники з усiх бокiв. — Скоро по виплатi, то кождий по п'ять крейцарiв, нам уйма невелика, а їм добро.

— Ну, а будовничий, — озвався котрийсь муляр, — вiн нiчо не дасть? Адже цiле нещастя через него!

— Та й ще добре ще, що на тiм сталося, — сказав другий. — Та то камiнь мiг i п'ятьом так само заїхати!

— Тре му казати, най також причиниться на бiдного скалiченого.

— Але вже ви кажiть, — сказав майстер, — я не буду.

— Ну та що, скажемо ми, гуртом, — озвалися голоси.

Саме в тiй хвилi вийшов будовничий з буди вiд гостей, щоб поглянути на робiтникiв. Його лице вже налилось широким рум'янцем вiд випитого вина, а блискуча паличка дуже живо лiтала з одної руки до другої.

— А що, дiти! — крикнув вiн, пiдходячи до кружка.

— Все добре, прошу пана, — вiдказав майстер.

— Ну, так ми ся й справуйте! — I хотiв iти назад.

— Ми би до пана мали одну просьбу, — дався чути голос з-помiж робiтникiв. Будовничий обернувся:

— До мене?

— Так, — загули гуртом усi.

— Ну, що ж такого?

— Щоби пан були ласкавi причинитися до складки на того помiчника, що го нинi пiдоймою пришибло.

Будовничий стояв, не кажучи нiчого, тiльки сильнiший рум'янець почав виступати на його лице, — знак, що просьба робiтникiв неприємно його дiткнула.

— Я? — сказав вiн вкiнцi з проволоком. — А ви вiдки до мене з тою просьбою приходите? Хiба я тому винен, чи що?

— Та, прошу пана, i ми не виннi, але здаєся нам, годиться i таки треба помочи бiдному чоловiковi. Вiн слабий, якийсь час не буде мiг робити, треба ж єму й матерi старiй чимось дихати.