Борислав смiється

«Чи ми, чи ви, — думалось i Германоiзi, — а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! — i вiн махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тiй хвилi блиснула в його головi. — Отак, отак, се правдива дорога, туди треба йтиi Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тодi й питання нема, хто з нас буде смiятися, чи я, чи ви!»

План воєнний в Германовiй головi швидко уложився, i вiн зараз же виступив насеред свiтлицi i попросив зiбраних о хвилю уваги.

— Слухаю ваших рад i дивуюся, — зачав вiн своїм звичайним, рiзким тоном. — Жандарми! Чи жандарми заставлять робiтникiв лiзти до ям? Нi, поарештують одних, а решту розгонять, а нам не буде лiпше, бо нам не порядку треба, а робiтникiв, дешевих робiтникiв! Чи не так?

— Авжеж, що так! — загомонiли жиди.

— Вiйсько! — говорив далi Герман. — Се то само, що й жандарми, тiлько що нам на додаток усього прийшлось би кормити його, а пожитку й з нього нiякого. Я гадаю, що оба тi способи анi до чого не здалi.

— Але що ж робити, що робити?

— Отож-то й є питання, що робити! Я гадаю, що той цiлий бунт — то така якась заразлива слабiсть, на котру ще загального рецепту не вигадано, а може, й зовсiм не може бути. Але раз поможе се, другий раз те, як до обставин. Треба вважати, з чого слабiсть почалася, як проявлявся, ну, i пiсля того раду радити. От ту у нас то певна рiч, що плачено їм досi, як на нинiшнiй голодний рiк, замало.

— Що? Як? Замало? — загомонiли жиди.

— Мовчiм, — крикнув насмiшливо Леон, — пан Гольдкремер хоче забавитися в адвоката тих розбiйникiв, певно, скаже нам пристати на всi їх жадання i вiддати їм усе, що маємо!

— Яв нiякого адвоката бавитися не хочу, — вiдказав рiзко, але спокiйно Герман, — я навiть не хочу бавитися в лiберала, в якого до вчора бавився пан Гаммершляг, i не буду тим розбiйникам захвалював нiякої «самопомочi», — я буду тiлько говорив яко гешефтсман, als eia praktischer Geschдftsmann ', та й годi.

Леон прикусив губи на тi слова, — Германова рiзка вiдправа вколола його дуже, але вiн чув, що не може на неї нiчого вiдповiсти, i мовчав.

— Я ще раз кажу, — говорив далi з притиском Герман, — платилось їм замало! Ми тут прецiнь самi свої, то ми можемо до того признатися мiж собою, коли нам iде о то, щоби пiзнати причину тої бунтацiї. Адже ж воли не ревуть, як ясла повнi! Розумiвся, iнша рiч — признатися до того ту, самi перед своїми, а iнша рiч — говорити щось подiбного перед ними! То би нас зарiзало!

— О, певно, певно! — скрикнули жиди, радi з такого обороту Германової бесiди.

— Я се для того пiдношу, — говорив далi Герман, — щоби вас переконати, що ту нема нiяких постороннiх бунтарiв i що се рiч дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке бiльше нещастя.

— Нащо вже бiльшого, як те, що ось тепер на нас упало!

— Е, се ще байка, — вiдказав Герман, — не то ще може бути, коли не зумiємо швидко замовити бурю.

— Але як, як її замовити?

— Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, i то добре приготовилися. Бо зважте все! Бiльша половина опустила Борислав, по селах висланцi їх попiдмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собi наладили, — одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкавi, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А вiдки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидiти нам спокiйно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всi їх запаси вичерпаються. Тодi вони певно прийдуть самi до нас i стануть на роботу по такiй цiнi, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядiв на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражiння зробить його бесiда. Вражiння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов вiд гiркої редьки.

— Та воно б то добре було, — сказав вкiнцi Леон, — ждати! Коби-то ми знали, що їм нинiзавтра запасiв не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

— А вiдки ж би у них тiлько грошей набралося? — спитав Герман.

— Хто знає? — вiдказали деякi жиди, ззирнувшися з Леоном.

— А довго чекати нам не можна, — тягнув далi Леон. — Самi знаєте, у нас контракти, термiни добiгають до кiнця, робота мусить якнайшвидше кiнчитися, куди ту чекати?

— Га, як так, то оставсь тiлько другий спосiб: вдоволити їх жадання.

- Їх жадання! — скрикнули жиди майже всi в один голос. — Нi, нiколи! Радше вiйсько i жандарми!

— Але ж, панове, — уцитькував їх Герман, — лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажiть, будьте ласкавi, котрий знаєте, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. I справдi, в сей спосiб вони не завдавали собi досi того питання. Робiтники видавались їм досi тiльки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозумiти їх жадання — о тiм вони досi й не думали. Перший Леон здобувся на слово:

— Як то не знаємо? Одного жадають: бiльшої плати!