Бот

Алан чекав у кімнаті відпочинку, сьорбаючи прохололий чай. Вигляд у нього був кепський: явно сердитий, але разом з тим приречено-апатичний. Як у людини, котра щойно програла в рулетку мільйон баксів і зараз міркує над тим, що робити: вкоротити собі віку чи спалити до дідька казино.

— Півгодини тому я розмовляв з якимсь мудаком із Міноборони, — сказав Ґрінлон, морщачи лоба. Зморшки поповзли вгору, зайнявши половину його лисини.

Склавши по-турецьки ноги, Тимур вмостився на килимі біля дивана:

— Це вони вийшли на нас?

— Ні. Я сам подзвонив.

— Як? — здивувався Тимур.

— Знаю, ми домовлялись цього не робити, але я не міг не подзвонити. Через інтернет… Зателефонував по «Скайпу».

Вийнявши сигарету, Ріно закурив; смужка диму попливла до стелі. Тимур потер очі:

— Що, отак просто подзвонив по «Скайпу» в Пентагон? Бляха-муха, це як у мультику якомусь. Хіба таке можливо?

— Не зовсім. Я зателефонував у call center, а потім допросився, щоб мене з’єднали з кимось, хто має уявлення про «NGF». Я сам не вірив, хоча мене таки перемкнули на якогось протиральника штанів з гімалайськими піками на погонах.

— Продовжуй.

— Я почав розказувати, коротко і, певна річ, без прив’язок до імен про те, що у нас діється. Розмову записували, я знаю. А потім той мудак спитав, чи я розумію, що розмовляю нешифрованим каналом зв’язку і чим це мені загрожує. Я, звісно, відповів, що так. Я ж не мав іншої можливості додзвонитися! Потому ще секунд двадцять намагався втовкмачити йому, що без втручання спецвійськ ми тут довго не протягнемо, коли той гівнюк, певно, отримавши інструкцію від когось, хто стоїть вище, перебив мене і сказав, щоб я більше не дзвонив, — Алан ковтнув чаю і плямкнув. — Я спробував, але жоден з номерів тепер не відповідає.

— І що? — спитав Тимур.

— Штати умивають руки. Не просто відмовляються допомогти, а відхрещуються від нас. Ми тепер самі по собі.

Тимур нахмурився, дивуючись, якого дідька Ґрінлон витягнув їх з ліжок. Наче було щось дивне у тому, як вчинив Пентагон.

— Я не розумію, а ти очікував, що досить тільки свиснути і сюди примчить кавалерія, як у ваших старих довбаних вестернах?

— Я нічого не очікував, — образився інженер. — Усе зайшло надто далеко, проблема не вирішиться сама собою. Ми не зможемо впоратися самі.

— Ну, в нас немає вибору… — Хлопець підвівся. — Я йду спати.

«Теж мені, — думав Тимур, крокуючи до спального крила, — знайшов проблему. Нас похерили. І що? Бідолашка Ґрінлон зневірився в американському уряді? Яке нещастя! Ще б сльозу пустив… — Хлопець скреготнув зубами, знаючи, що пересидів сонливість і навряд чи скоро засне. — Всі уряди однакові, Алане. Пожив би ти в Україні. У нас там силовики всю країну «факають» по три рази на день. Ото прозрів би…»

Тимур помилявся. Він недооцінив Сполучені Штати. «Кавалерія» таки готувалась до виступу. Щоправда, у трохи іншому амплуа.

LXXXVI

П’ятниця, 28 серпня, 01:15 (UTC –5) Пентагон Арлінґтон, Вірджинія, США

Двоє військових у темно-синій уніформі крокували тьмяними коридорами. Такої пори в будівлі Пентагону працювало лиш чергове освітлення. Їхні обличчя виглядали стурбованими і дещо розгубленими. Обом перевалило за п’ятдесят, обоє мали прекрасні лискучі залисини на головах. Очі одного з них були червоними й підпухлими через завчасно перерваний сон. Другий, схоже, взагалі не лягав. Чоловіки поспішали до зали нарад.

— Я тобі казав, що ця трахана задумка до добра не доведе, — пророкотів той, що із заспаними очима. — Казала мені мама: ніколи не зв’язуйся з япошками!

— Перестань! — огризнувся другий.

— Ти хоч уявляєш, що буде, коли хто-небудь із них уціліє і розбовкає про все пресі?

— Але ми не можемо просто так прибрати їх усіх!

— Можемо.

— Ні, не можемо! Навіть якщо Президент і міністр Ґарнетт дадуть хід операції, як ти пропонуєш це зробити? Закинути морських піхотинців? Мушу тебе розчарувати, підвести авіаносець водотоннажністю сто тисяч тонн до берега Чилі так, щоб цього ніхто не помітив, неможливо. У нас немає авіаносців-невидимок!

— Плювати! Хай краще дзявкають про недружні дії і вторгнення, аніж подробиці проекту «NGF» стануть відомі на весь світ.

— Не забувай, дослідницький центр знаходиться більш ніж за дві сотні кілометрів від узбережжя. Як висаджувати спецназ? Ти ж не думаєш, що у чилійців немає засобів ППО[91].

— Нерозв’язних проблем не буває, Кевіне, бувають неприємні рішення.

Так перемовлялись між собою Джеймс Форрестол, заступник міністра оборони США з амуніції, технологій та логістики[92], та генерал ВПС[93] Кевін Чілтон, що очолював стратегічне командування (USSTRATCOM). Форрестол захищав силовий варіант вирішення проблеми.

Діставшись потрібного кабінету, Джеймс без стуку відчинив двері:

— Пане міністре, генерали, доброї ночі!

Присутні невпопад відповіли на привітання.

— Ми не спізнилися?

— Ні. Я саме готувався почати. Сідайте.