Бот

Ріно Хедхантер зупинився у нерішучості. Серцебиття пришвидшилось. Він давився чорнотою, мов нафтою. Ріно пам’ятав, що праворуч від входу в підвал знаходяться стелажі з амуніцією. Там має бути кілька потужних ліхтарів. Проте рука південноафриканця заклякла на півдорозі до полиць — його спинило розмірене торохтіння, що линуло з глибини технічного приміщення.

Генератор працював.

Звук був слабким, затушованим. Машина крутилась вхолосту. Воно й зрозуміло — на той час жодна лампочка не горіла в усіх п’яти корпусах. Ріно зразу зрозумів, що це означає: генератор не виходив з ладу.

Нафтова пітьма стала ще більш задушливою.

Замість шукати ліхтар амбал навпомацки посунувся вперед. Поряд з генератором має бути великий рубильник, який вмикає та вимикає подачу струму на розподільчі коробки. Звідтіля сотні дротів розбігаються по будівлі «DW», а також живлять електричні шафки інженерних корпусів.

Здоровань просунувся вперед. Чахкання «дизеля» стало виразнішим. Ротор вертівся поруч. Якщо хтось спробує підібратися ззаду, Хедхантер його не почує.

Понишпоривши рукою по шерехатій стіні, чоловік налапав рубильник.

«Треба було взяти ліхтар, — пронеслося у Ріно в голові. — Довбню, спершу ти мусив узяти той клятий ліхтар!» Хедхантер поводив пальцями і схопився за ручку. Опущена вниз. Що за чорт?! Різким рухом найманець підняв вимикач угору…

Генератор ображено застогнав. Його жебоніння швидко виросло до грізного ричання. Спочатку ожив розподільчий щит. А наступної миті хвиля жовтавого світла рознеслась по лабораторному комплексу.

Ріно довго стояв і не рухався, задумливо опустивши погляд на долівку…

XCVI

Коли подача електроенергії відновилася, Ральф підскочив до внутрішнього телефону. Ґотто був на місці. Ральф наказав увімкнути на повну потужність зовнішні прожектори з північного боку. Після чого, кинувши трубку, переметнувся до вікон. Лаура і чоловіки посунули за ним.

Ботів не було. Ні живих, ні мертвих. «Малюки» здиміли, забравши тіла загиблих та поранених.

Незабаром Ріно повернувся до великої зали.

— Ти швидко, — відмітив Алан. — Що там сталося?

— Нічого серйозного.

— Щось не так із генератором? — спитав Ральф.

— Ні. Дизель цілком справний. Просто… — Ріно завагався. — Висмоктав усе пальне з бака.

Канадець спересердя прицмокнув губами і ляснув себе по коліні:

— Це я винен. Геть забув. За генератор відповідав Джефф. Гадаю, на днях він мав залити пальне, але… — Ральф знітився. — Ніби недавно заповнювали…

— Я влив кілька каністр і перезапустив його, — незворушно збрехав Ріно.

— Окей. Добре.

Ральф сконфужено морщив носа. Алан опустив погляд, вишукуючи щось на підлозі. Лаура осклянілими очима втупилась у темряву за вікном. Ємельянов по-вовчому зиркав на громилу. Тимур, заплющивши очі, тер рукою лоба. Поміж них у безмовності проступило одне єдине питання: що тепер?..

Екран з чатом пустував. Психоістота мовчала. І ця безмовність лякала більше за хай яку агресивну відповідь.

— Хто тебе просив? — зрештою хижо буркнув Ральф, притискаючи руку до серця.

— Ви чого?! — не розуміючи причини осуду, завівся Хедхантер. — Що я не так зробив?! Я гепнув майже дюжину цих сраних потвор!

— Міг би принаймні порадитися, — докинув Тимур.

— Здохнути! Чим ви не задоволені?

— Боти зараз, напевно, на півдорозі до Болівії, — сказав Алан. — Шукай тепер вітру в полі!

— То й що?

— Ти поховав останню надію з ними впоратися! — випалив канадець. Він тямив, що йому не можна заводитись, але не міг зупинитися. — Я маю на увазі, впоратися без убивств. Правда, Лауро?

Психіатр, яка найзапекліше критикувала бійню, задумливо мовчала. Не дочекавшись відповіді, нейрохірург запально затараторив:

— Ми вперше змогли струсонути, збентежити ботів. Ми збили з пантелику ту кляту психоістоту, що вилізла…

Лаура підняла голову і неголосно проказала:

— Тихо.

Попервах Ральф її не почув.

— …вилізла з їхніх мізків. І якби не ти, Ріно, ми б усе спланували, ми б упорались і тепер…

— Тихо! — повторила француженка голосніше.

Чоловіки повернули голови. Канадець неохоче закрив рот. Дивлячись кудись повз них і немислимо розтягуючи слова, Лаура проговорила:

— Боти більше не прийдуть. Це точно. А от психоістота повернеться. Гадаю, ми ще нахлебчемося через неї лайна… — дівчина зітхнула. — Але, здається, я знаю, як покласти їх на лопатки, — потому встала і подалась до виходу із зали. Біля дверей кинула через плече: — Спершу мушу все обмізкувати.

XCVII

У проході Ріно притримав Тимура за лікоть і тихо проказав:

— Коли всі розійдуться, завалюй до мене, фелла.

— Нащо?

— На місці дізнаєшся.

Хлопець зиркнув на амбала і, подумавши, сказав:

— Воно знає, як тебе звати.

— Не зрозумів, — збентежився Хедхантер.

— По-перше, коли ти поліз нагору, психоістота якось про це дізналася, а по-друге… вона назвала тебе на ім’я.

— А, — недбало кивнув південноафриканець. — Значить, ми вже десь бачилися.

— Що?!

Ріно посміхнувся (усмішка змахувала на гримасу), після чого замотав головою, явно демонструючи, що ляпнув дурницю.

— Нічого, — промовив він. — Не барися.