Бот

Вікна машини запітніли, довше протримавши у салоні темряву.

Тимур відкрив очі першим. Від спання у незручній позі затерпли ноги, а шию від лівого вуха до хребта прохромлював біль. Він відкрив двері і сповз на пісок. Випростався. Потягнувся. Вдихнув на повні груди. Ранкове повітря промило холодом заспані нутрощі.

Хлопець обійшов пікап, опинившись поміж «Тойотою» та згарищем. Довго дивився на почорнілі шматки залізобетону, супився, відновлюючи в пам’яті вервечку вчорашніх подій. Затим почухав голову, розстебнув ширіньку і почав справляти ранкову нужду.

Клацання дверцят розбудило Ріно. Крекчучи, амбал вивалився з пікапа і перевальцем почвалав до Тимура.

— Як спалося? — повернувши голову, поцікавився програміст.

— Як у труні. Тіснота собача. А ти як?

— З-змерз… — цокаючи зубами, вимовив хлопець. Кров ще не встигла розігнатись по жилам. Руки і ноги вкривали пухирці. Тілом раз за разом прокочувалося тремтіння. — А ще жерти хочеться…

Хедхантер з розумінням кивнув, став поруч і взявся відливати, споглядаючи з якимось придуркувато-недовірливим виразом руїни того, що зовсім недавно було однією з найбільш технологічних лабораторій Південної Америки. Здоровань змахував на зніченого мільярдера, котрий вельми умовно пригадує вчорашню гулянку, під час якої ненароком спалили його віллу.

— Аж не віриться. Правда, старий? — сказав Хедхантер, порухом голови вказавши на згарище.

Цього разу мовчки кивнув Тимур.

Отак вони й стояли, пліч-о-пліч, поливаючи паруючими струминами бурий пісок.

— Усе не так і погано вийшло, — відсторонено промимрив південноафриканець.

— Ти про що?

— Про все… оце…

Чоловіки майже одночасно застебнули «блискавки» на штанях. Тимур подивився на Ріно. Хлопець, хоч убий, не міг знайти нічого хорошого в оцьому всьому.

— Не витріщайся так на мене, — Хедхантер стукнув його по плечу, — все залежить від того, з якого боку це лайно роздивлятися. Ти ж знаєш: пляшка може бути напівпорожньою, а може — наполовину повною. Жаль, звісно, стільки народу полягло, — найманець сплюнув на землю. Ця дія і вираз його обличчя трохи не в’язалися з останніми словами. — З іншого боку, якщо не принюхуватися, помізкуй: ботів знищено, докази ліквідовані, а ми — живі. Могло бути гірше, фелла. Значно гірше…

— Ти маєш рацію. Могло бути гірше.

Українець потюпав до позашляховика, розчахнув задні дверцята і розбудив Лауру.

— Як ти? — поцікавився, коли дівчина прийшла до тями.

— Пити хочу…

— Води більше нема, Лауро… Сподіваюсь, скоро роздобудемо.

— Паскудство.

— Знаю.

Хедхантер забрався на місце водія.

— Що вирішуємо? — заліз у кабіну Тимур.

— Валимо звідси. Чи тобі кортить назбирати камінчиків на пам’ять?

Обличчя програміста зберігало серйозний вигляд.

— Куди ти хочеш їхати?

— До Калами. Може, до Антофагасти, як пального вистачить. У нас є паспорти, сядемо на рейсовий автобус до Сантьяго-де-Чилі, там — на літаки — і по хатах.

— Кажеш, паспорти? Чудово. Але у нас немає грошей! Нам доведеться спілкуватися з посольствами. Пояснювати…

Ріно прицмокнув язиком. Тимур починав його дратувати.

— Я дістану гроші, — вепрячі оченята хижо спалахнули, — для нас усіх. Дай тільки вибратись у місто.

— Як? — не заспокоювався програміст.

Південноафриканець відказав з виразними розсердженими нотками в голосі:

— Ти хочеш полетіти додому чи ні?

Тимур дивився на сонце, що випливало з-над гір. О такій порі воно набуло приємного помаранчевого кольору. Того відтінку, що не виїдає очі. Можливо, в Антофагасті пощастить нашвидку «загнати» кому-небудь «Тойоту». Хлопець усвідомлював, що пікап побитий та ще й обстріляний з дробовиків; він заспокоював себе тим, що хтось спокуситься, забравши авто на запчастини. І Хедхантеру не доведеться «діставати» гроші звичним для нього способом.

— Я хочу полетіти додому, — зрештою промовив він.

Ріно завів двигун, і вони рушили.

CXXVII

Вівторок, 1 вересня, 07:29 (UTC –4) Пустеля Атакама

— Стійте! — нашорошилась Лаура.

— Тобі погано? — зиркнув у дзеркальце заднього виду Тимур. (Від’їхавши на кілька кілометрів від решток комплексу «NGF Lab» Тимур і Ріно помінялись місцями. Опіки, отримані на Ель-Татіо, заважали Хедхантеру кермувати.)

— Ні, — мотнула головою дівчина, — просто зупинись.

Плавно натиснувши на гальма, Тимур завів «Тойоту Тундра» на узбіччя.

— Ви чуєте? — звела брови психіатр.

Ріно розкрив рот, збираючись спитати «що саме?», коли зненацька почув розмірене чахкання. Тихе «вух-вух-вух…» розносилося пустелею.

В цьому місці вапнякові пагорки напирали на дорогу і затуляли огляд.

— Вертушка, — через секунду визначив амбал.

— Точно, — Дюпре поводила вказівним пальцем по колу, імітуючи рух лопатей.

— То й що? — спитав Тимур.

— Невже не розумієш? Це армія, фелла.

— Поза всяким сумнівом, — підтакнула психіатр. — Давно на них чекала. Зникнення стількох людей, автомобілів, відсутність зв’язку з комуною Сан-Педро, а тепер ще це нічне бомбардування. Все це не могло довіку лишатись непоміченим. Здається, чилійські військові нарешті взялися за розум.