Брама Птолемея

Правду кажучи, я з самого початку розумів, що вони прибули сюди не милуватись краєвидами. Я ще раз позирнув на Мендрейка з Кіті — вони були майже біля дверей.

— Ще одне питання, — обізвався я. — А коли ви зжерете всіх, то як повернетесь назад?

— Назад? — здивувався Ноуда.

— Що значить «назад»? — підхопив Фекварл.

— Ну… — пірамідка слизу спробувала стенути плечима, однак це вийшло не дуже переконливо. — Назад до Іншого Світу, коли вам тут набридне.

— Це не входить у наші наміри, маленький джине! — голова Ноуди рвучко обернулась до мене. — Світ великий. Він різноманітний. І тепер він наш!

— Але…

— Наша ненависть множилася так довго, що зцілити її не зможе навіть Інший Світ! Подумай про те, що довелося пережити тобі самому! Ти повинен відчувати те саме, що й ми!

Зненацька долинув крик. Ноуда засовався на своєму троні — його бильце тріснуло посередині.

— А це що за галас?

Фекварл посміхнувся:

— Напевно, Бартімеусів господар.

Знову крик, вереск… Еге ж, Мендрейк — із своєю фірмовою незграбністю — так і не дістався до дверей. їх із Кіті перейняло Дженкінсове тіло, що вже приноровилося рухатись більш-менш до ладу. Дух, що сидів у ньому, був нівроку кмітливий.

У голосі Ноуди з’явилася цікавість:

— Приведіть їх сюди.

Часу це забрало чимало: Дженкінсові ноги досі не згиналися в колінах. Та врешті двоє розкуйовджених людей опинились перед золотим троном. Дженкінсові руки тримали їх за комір. І Мендрейк, і Кіті здавалися змореними й зневіреними. Плечі в них похилились, одяг подерся, пальто в Кіті збоку було пропечене наскрізь. Пірамідка слизу тихенько, непомітно зітхнула.

Ноуда спробував скривити рота в страхітливій, недоробленій посмішці. Він знову нетерпляче засовався й закрутився на троні:

— М’ясо! Я чую м’ясо! Який приємний аромат!

В очах Мендрейка спалахнув виклик.

— Бартімеусе! — прокрякав він. — Я досі твій господар! Я наказую тобі допомогти нам!

Фекварл з Ноудою щиро зареготали, почувши це. Я — ні. — Це все минуло, — мовив я. — Зараз тобі краще мовчати. — Я наказую тобі…

З Дженкінсового рота пролунав низький жіночий голос:

— Це ти, Бартімеусе?

Пірамідка слизу здригнулася:

— Наер’ян! Я не бачив тебе ще з часів Константинополя!

— Слухай мене! Я наказую… — не вгавав Мендрейк.

— А чому ти такий слизький. Бартімеусе? Ти, здається, хворий!

— Так, бували в мене й кращі часи. Але ти краще на себе поглянь! Руде волосся, окуляри, лише дві ноги… Для тебе це просто ганьба![88]

— Я наказую тобі… тобі… — Мендрейк схилив голову й замовк.

— Воно варте цього, Бартімеусе! — відповіла Наер’ян. — їй просто не уявляєш, що це таке. Тіло, звичайно, одноманітне, зате яку свободу воно надає! То як, приєднаєшся до нас?

— Так! — підтримав її гучний голос Ноуди. — Приєднуйся до нас! Ми знайдемо тобі хорошого чарівника. І змусимо його вселити тебе в себе.

Пірамідка слизу виструнчилась, як тільки могла:

— Дякую. Ваша пропозиція справді ласкава й спокуслива. Та боюся, що я мушу відхилити її. Мені вже досить і цього світу, й того, що в ньому є. Моя сутність виснажена. Єдине моє бажання — якнайшвидше повернутися до спокою Іншого Світу.

Ноуда, здається, був дещо розчарований:

— Яке дивне рішення!

Фекварл тут-таки встряв:

— Я ж казав, що Бартімеус непевний і зрадливий! Його треба знищити Спазмом!

З Мейкпісової горлянки пролунав гучний рев. Повітря затремтіло від спекотної хвилі. Одяг на Фекварловому тілі спалахнув і закурився димом. Ноуда всмоктав повітря назад— очі Мейкпіса заблищали[89]

.

— Стережися, Фекварле! — гримнув могутній голос. — Твої добрі поради стають нав’язливими. Цей джин може йти, куди хоче!

Пірамідка слизу вклонилася:

— Я довіку дякуватиму вам, володарю Ноудо. Якщо ви зробите ласку вислухати мене, то я маю до вас ще одне, останнє прохання.

— Цього переможного дня, — відповів Ноуда, — коли розпочинається моє земне царювання, я не відмовлю жодному, навіть найкволішому, наймізернішому зі своїх братів-духів. А наймізерніший з них, безперечно, ти. Я виконаю твоє прохання, якщо це в моїх силах. Кажи!

Пірамідка нахилилася ще нижче:

— Володарю Ноудо, помилуйте цих двох людей. Світ, як ви сказали, великий. У ньому знайдеться багато іншої плоті, щоб її пожерти. А цих — помилуйте.

Це прохання справило серйозне враження. Фекварл з огидою пирхнув. Наер’ян здивовано присвиснула. Що ж до Ноуди, то він так гучно клацнув зубами, що з його трону попадали різьблені херувимчики. Очі його спалахнули вогнем, пальці зім’яли дошку стола, наче масло. Я б не сказав, що він був дуже задоволений.

— Я дав тобі слово, джине, й не можу його порушити, — промовив могутній голос. — Але ж як це невчасно! Мені треба чимось підживитись. Я сподівався на цих двох — особливо на дівча. Хлопчисько надто кволий і жилавий — його плоть навряд чи смачніша за свічний віск, — а от дівча, безперечно, ласий шматочок. А ти хочеш, щоб я помилував їх! Фекварл, здається, має рацію. Ти справді якийсь непевний!

Отакої! Хіба я з доброї волі прирік себе на ув’язнення в людському світі? Проте сперечатись я не став. Лише вклонився ще нижче.