Брама Птолемея

Коли ж він усе-таки зрідка звертався до мене, ми обидва знали своє місце. Між нами діяла своєрідна угода. Мені було відоме його справжнє ім’я, а йому — те, що воно відоме мені. Хоч Мендрейк і погрожував мені жорстокими карами, якщо я відкрию комусь це ім’я, насправді він поводився зі мною досить-таки дбайливо. Я зберігав його ім’я при собі, а він оберігав мене від найнебезпечніших справ — це, зокрема, зводилося до того, що він не посилав мене до Америки. Джини гинули там десятками — відгомін цих утрат боляче відлунював усім Іншим Світом, — і я невимовно радів, що не беру в цьому участі[18].

Час минав. Мендрейк працював дедалі завзятіше. Йому випала нагода зайняти вищу посаду, й він скористався нею. Тепер він був міністром інформації — однією з перших осіб Імперії[19].

* * *

Офіційно головним обов'язком Мендрейка була пропаганда — він мусив шукати найвигідніші способи продавати війну британському народові. Неофіційно ж — на особисте прохання прем'єр-міністра — він залишив за собою більшу частину обов'язків міністра внутрішніх справ, зокрема, не дуже приємну підтримку мережі шпигунів — і джинів, і людей, які мали доповідати про все безпосередньо йому. Тягар роботи, який і раніше був для нього суворим, тепер став просто вбивчим.

Вдача мого господаря зазнала лиховісної зміни. Він і раніше не був охочий до порожніх балачок, але тепер остаточно став різкий, відлюдкуватий і виявляв ще менше бажання погомоніти про те та се з приятелем-джином. Та водночас — який жорстокий парадокс! — він заходився викликати мене дедалі частіше, й до того ж із менш поважних причин.

Чому він це робив? Насамперед, напевно, аби запобігти тому, що мене викличе якийсь інший чарівник. Він здавна боявся, що я викажу його справжнє ім’я комусь із ворогів, чим зроблю його вразливим для ворожої атаки, а тепер цей страх підкріпився постійною втомою й тривогою. Щиро кажучи, таке й справді могло статися будь-якої миті. Я міг

би зробити це. Та чи зробив би — напевно не скажу. Проте раніше він якось обходився з цим, і нічого. Отож я підозрював, що річ тут в іншому.

Мендрейк добре приховував свої почуття, проте все його життя тепер складалося з роботи — тяжкої й нескінченної. Ба більше, тепер його оточувала банда підступних, заздрісних маніяків — інших міністрів, які бажали йому лише зла. Єдиним його спільником — до того ж тимчасовим — був хіба що популярний драматург Квентін Мейкпіс, такий самий себелюбець, як і всі інші чарівники. Щоб вижити в цьому недружньому світі, Мендрейк ховав свої найкращі риси під машкарою пихи та самозакоханості. Усе його минуле життя — роки, прожиті з Андервудами, беззахисні дитячі літа хлопчика Натаніеля, ідеали, яких він намагався прагнути, — все було поховане під цими новими нашаруваннями. Будь-які зв’язки з дитинством обірвалися — крім мене. Гадаю, що він просто не міг примусити себе перерізати цю останню ниточку.

Я виклав йому цю теорію в своєму звичному лагідному дусі. Та Мендрейк не схотів слухати мої кпини. Йому, як і всякому зрілому чоловікові, вистачало клопоту[20]. Війна в Америці вимагала величезних коштів, британські шляхи постачання були надто розтягнуті. Тепер, коли увагу чарівників було прикуто до цієї війни, додалося проблем у самій Імперії. Іноземні шпигуни переповнювали Лондон, мов черва — яблуко. Простолюд теж ремствував. Щоб дати раду всім цим халепам, Мендрейк гарував, наче раб.

* * *

Ні, не зовсім як раб. Рабська праця — то вже моя робота. І до того ж досить невдячна. У міністерстві закордонних справ я отримував доручення, хоча б почасти гідні моїх талантів. Я перехоплював і розшифровував ворожі послання, передавав фальшиві повідомлення, вистежував ворожих духів, давав декому з них прочухана — й таке інше. То була проста, приємна праця, від якої я діставав творче задоволення. До того ж я допомагав Мендрейкові й поліції шукати двох злочинців, що втекли після історії з ґолемом. Перший з них був якийсь таємничий найманець (особливі прикмети — велика борода, похмурий вигляд, дженджуристий чорний костюм, практична непіддатливість до Пекельних Жезлів, Вибухів та будь-чого іншого). Востаннє його бачили далеко звідси — в Празі, й відтоді, зрозуміло, про нього не було ані чутки. Друга особа — ще загадковіша: її взагалі ніхто ніколи не бачив. Судячи з усього, то був добродій на прізвище Гопкінс, який називав себе вченим. Підозрювали, що саме він стояв за історією з ґолемом, і я чув, що він був уплутаний ще й у справи Спротиву. Проте він так само міг бути привидом чи тінню, бо вистежити його ніяк не щастило. Ми знайшли тільки дрібний нерозбірливий підпис у книзі перепусток в одній старій бібліотеці. Цей підпис міг належати йому. І все. Один-єдиний слід, і до того ж ледве помітний.