Читаем Бур'ян полностью

Клим, — уся "ганiвська громада" була в зборi, хоч i засiдання робити. "Який там перший пункт у нас?" — веселий старий коваль. "Та який — он хоч i з того почати (дядько Клим) — дерево ж возимо". Писав Яким i в лiкарню про це. Ну, i так взагалi — не те життя тепер — радянське життя. Вибори ж оце щойно закiнчились: Гордiй Чумак головою, i в члени сiльради провели все своїх людей. Ось i Степан у членах тепер. Цi життя налагодять. Та й у районi ж — i голова райвику другий, i секретар райпарткому iнший, а Миронова i з партiї викинули. Ну, i дома у старих усе гаразд — Зiнька оце була якось на слободi. "Христю просватали", — прохопилася Зiнька та й зчервонiла враз: "Кому що, а тобi сватання". I вiд продподатку звiльнили, нiбито накладено неправильно було. Тато вже знати, яка була правильнiсть.

I спитав дядько Клим, що за них чути. Давид розповiв, що перед вiд'їздом заходив до прокурора — розслiдування закiнчено вже, а це на недiлю через тиждень — саме в Щербанiвцi ярмарок — i суд їм буде: виїде сесiя губ — суду в Щербанiвку. Он — бо як! Оце так новина. Задиркали чоловiки цигарковим папером, закадили. "Ну, та й цур їм, не проти ночi їх згадувати, сплюнув коваль, — і, й окрiм них, об чiм поговорити".

I таки було об чiм.

I за вечерею, i повечерявши, обсiвшись бiля припiчка, щоб курити в пiч, гомонiли допiзна чоловiки про се, про те. Уже й ковалиха та Климова жiнка з дiтьми полягали на полу. Сама Зiнька не вкладалася спати: усе сподiвалась, що, може ж таки, влучить часинку, щоб крадькома хоч торкнутись до нього. Та й втратила надiю. Аж засмутилася й губенята трошки надула. Ще хоч таки трохи зiгнала злiсть на всiх: прогнала вiд припiчка (чи їм мiсця в хатi кращого немаі?) — соломи їй треба. Постелила потiм чоловiкам долi всiм покотом, головами до лави, тодi й собi кинула ряднину та подущину на лаву й лягла. Але не спала, ждала все. I вже пiзно за пiвнiч (проспiвав пiвень), як погасили свiтло та полягали чоловiки i саме скраю Давид, довго трималась, та й нi — таки, — тихо — тихо крадучись у темрявi, щоб не шерхнути, опустила руку з лави й — наткнулась на його простягнуту руку. Хап — i вплелися пальцями одна в одну. Потiм i поснули обоі отак — рук не розмикаючи.

А на ранок Давид пiдвiвся, ледве розвиднiлось, i зразу ж зiбрався йти.

Не пускали. Ковалиха нiби щось почула матернiм серцем, припадала до нього, як до сина: "Та й поснiдав би, чим натщесерце йти, а чи, мо, боїться об'їсти?" — "А, таке! — лише рукою махнув Давид, посмiхаючись. — Не об тiм рiч: доки пiдмерзло оце, йти буде легше". Та й попрощався. Зiнька й собi накинула свитку на плечi — провела за порiг, а потiм, непомiтно отак, i через двiр аж за сад. Може б, i далi, та Давид сам винуватий. Пригорнув її до себе, заглянув щасливий у вiчi їй та й не то в жарт, не то насправдi: "А може б, ти, Зiню, й не верталася?" Дiвчина зашарiлась та так i прикипiла до нього. А враз одкинулась i розвела руки: "Отак, боса, в опорках?" Давид занепокоївся: "Та чи ти, дiвчино, з розумом? Бiжи, бiжи, прямо на пiч". I сам геть рушив. Потiм, оглянувшись, побачив, що й вона стоїть, — крикнув, iще й насварився на неї рукою.

В Обухiвку Давид прийшов заранi — саме школярi сходились до школи. Село вже жило. Дружно курились димарi хат, рипiли журавлi бiля криниць, ревла худоба по дворах, i в морозному повiтрi лунко, чулися людськi голоси. А крiзь усе, як удари здорового рiвного пульсу, паровий млин у березi. Мелемо, — значить.

Повз Матюшин двiр як проходив — глянув з цiкавiстю. Порожньо на подвiр'ї, понуро стоять будiвлi, а хата навiть iз забитими вiконницями.

(Хвалилась Зiнька, що переїхала Матюшиха до батька на хутiр). Перевiв очi Давид на ворота узорнi й не мiг, щоб не всмiхнутися: "А що — чирва масть?

Еге ж, не завжди i чирва — козир!" Поминув Пiвненкiв двiр. У Марiї в хатi топилося.! I враз стиснулося серце — Тихона згадав. Не витримав, сердега, помер у тюрмi. Який жаль. Оце б iшов, а вiн би бiля загороди: "Здоров,

Тихоне!" — "Здрастуй", i пiдiйшов би до тину — друзяка. Iз'їли, падлюки! I так уже до самого дому не розвiявся тихий смуток. Уже в хатi забулося трохи в радiснiй зустрiчi. Самi жiнки були дома — мати та Христя з Докiйкою. "А чоловiки, — весело розповiдала Христя, — один у школу пiшов, а батько — до млинам.

— Вiд каведе ж приставлений, — додала мати поважно, — тепер же й ми, сину, люди. — Та й не втрималась стара: повiки затремтiли в неї, i сльози виступили в очах. Проте й крiзь сльози не затьмарилась їхня небачено прозора синь. От нiби вперше в життi своіму побачив Давид, що в матерi очi синi. Змахнула рукою сльози з вiй мати i вже веселенько до сина з ласкою: мабуть же, зморився i голодний. Давид сказав, що пiдночував у хуторi, але лягли пiзно, то голова каламутна трохи — поснiдавши, хоч i задрiмаі на часинку. Проте не довелося: тiльки — но снiдати сiв — Яким прибiг (почув, що вернувся).

— Го — го! — Здоровкались, смiялись, як тi малi дiти. Далi Яким: "Ну, що та як, та снiдай швиденько". Не дав i поїсти хлопцевi гаразд. Аж розсердилась Мотузчиха, а Якимовi смiх:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Книжный вор
Книжный вор

Январь 1939 года. Германия. Страна, затаившая дыхание. Никогда еще у смерти не было столько работы. А будет еще больше.Мать везет девятилетнюю Лизель Мемингер и ее младшего брата к приемным родителям под Мюнхен, потому что их отца больше нет – его унесло дыханием чужого и странного слова «коммунист», и в глазах матери девочка видит страх перед такой же судьбой. В дороге смерть навещает мальчика и впервые замечает Лизель.Так девочка оказывается на Химмель-штрассе – Небесной улице. Кто бы ни придумал это название, у него имелось здоровое чувство юмора. Не то чтобы там была сущая преисподняя. Нет. Но и никак не рай.«Книжный вор» – недлинная история, в которой, среди прочего, говорится: об одной девочке; о разных словах; об аккордеонисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне; и о множестве краж. Это книга о силе слов и способности книг вскармливать душу.

Маркус Зузак

Современная русская и зарубежная проза