Час смертохристів. Міражі 2077

— Там те, що ви любите, — заспокоїв його Невінчаний. — Рибка, лимони, шоколад. І тютюн вірджінський.

З тієї пори, як померла дружина Альфреда Ісааковича, його кохана Люся, Людмила Соломонівна, старий майже не виходив з квартири, та й до нього майже ніхто не приходив. Син його, доктор Йоханан Вебер, працював у Стенфордському університеті, на Західному узбережжі Америки, і не приїздив до батька. Допомагав Альфреду Ісааковичу по господарству племінник Гена, старий парубок, який, побачивши гостей, негайно зник. Стара, занедбана квартира з меблями сторічної давності, була завалена книжками і нагадувала бібліотеку, скомплектовану без всякої системи. Тільки Альфред Ісаакович знав, де можна знайти унікальне видання поезій Рільке або найновіший підручник «Комп'ютерні психози та методи їх лікування». Професор Вебер убраний був у темно-бордовий халат, на шиї — біла з дрібним чорним малюнком хустка-арафатка, наче Альфред Ісаакович належав до армії моджахедів. Сам він величав себе німецьким євреєм, або єврейським німцем з домішкою української, російської, угорської і циганської крові, за покликанням — «українським націоналістом з людським обличчям». Він дуже пишався, що живе в будинку, освяченому іменем Грушевського, якого вважав одним з найбільших учених світу.

Старий метушився, намагаючись нарізати ковбаску, покраяти лимон до коньяку, але Гайдук, побачивши, як тремтять руки професора, взяв на себе обов'язки господаря. З допомогою Григорія вони довели обідній стіл професора Вебера, на якому стояв фотопортрет його дружини та лежала купка книжок, ,^о святкового вигляду.

— Дорогий Альфреде Ісааковичу, — підняв келишок Гайдук. — Ви наш великий вчитель, бо завжди вчили нас навіть за найтяжчих обставин життя залишатися людьми. Ви носій найкращих гуманістичних традицій європейської науки...

— Та годі вам, Ігоре. Занадто багато патетики, — перервав Гайдука Вебер, хоча було видно, що тост йому подобався. — Давайте просто вип'ємо. Спасибі, що не забули.

— За вас, — Гайдук і Невінчаний почаркувалися зі старим професором.

Невінчаний пішов до сусідньої кімнати, з якої добре проглядалася вулиця і вхід до будинку: до окупації у спеціальній будці метрах у десяти від входу містилася охорона дипломатичного корпусу. Двоє спецназівців ВІРУ зайняли цю порожню будку, щоб контролювати ближні підходи до будинку. «Форд-Скорпіон» стояв за рогом, на Паньківській вулиці.

Гайдук і Вебер залишилися наодинці. Альфред Ісаакович узяв свою улюблену люльку Dunhill з бріара, обробленого в киплячій олії, з мундштуком з червоного дерева. Люльку подарував Веберу Гайдук на сімдесятилітній ювілей — Альфред Ісаакович працював тоді недалеко від Вашінгтона в лабораторії експериментальної психології електронних систем. Не поспішаючи, професор витягнув з плаского металевого контейнера щіпку золотавого тютюну «Gold Virginia» й почав великим пальцем уминати тютюн. Запалив, пихкаючи димом, і очі його прояснилися від насолоди.

— Розповідайте, — сказав він.

— Ви знаєте, Альфреде Ісааковичу, наскільки я далекий від політики. Був.

— Та чи політика була далека від вас? — усміхнувся Вебер.

— Політика увірвалася в моє життя, як ураган. Не тільки політика — а ще й релігія. Смертохристи, воскресохристи, іслам... Я на п'ять порядків перевищив рівні своєї некомпетентності. Адже я технар і розвідник, а не політик. І розгубився. Плюс — національне питання. Як технократ-космополіт ще півроку тому я був байдужим до всього цього. А сьогодні не можу.