Чорний іній

Час для блефування ще не настав. Пустити одного — не повірять, продовжать пошуки. Тут, напевне, сидять міцні хлопці. Вони не визнають гри в піддавки. Тому — все має бути гранично правдоподібним, вони мають упевнитися, що переслідують усю групу, і група ця на острові одна. Та чи вдасться їх спантеличити? На війні, як на війні, будь-які розрахунки можуть виявитися марними, бо дійсність розвалює їх, мов карткові хатинки. Він знав це краще, ніж будь-хто.

— Чорний, Крапович, Смага, Цвях, Щербань. Потай висувайтеся до стежки, на триста метрів західніше. Зараз вони почнуть переслідування. Дайте себе виявити. Але скромно, не нахабно. Відводити їх, огинаючи льодоспад ліворуч, кулуаром. Якнайдалі. Напрямок — північ. Союзник... берете з собою. — Він ще раз критично оглянув англійця. — Таким, який є, без лиж, маскхалата... з пістолетом. Чорний, постав його до себе на лижі позаду. Нехай тримається міцніше. Буде на всі заставки дражнити фашистів. Ти це зможеш, я знаю. Нас не шукати. Дійте з огляду на обставини, самостійно. Завдання знаєте. Першим іде Смага. За старшого — Чорний. Все.

— Галоші взути не забули? — поцікавився насамкінець Назаров.

Чи побачимося? Щербо ще не встиг здивуватися цій думці, як на неї насунулася інша, гостра, болісна: зараз засадять в ефір «СОС — ворожі диверсанти!» і...

За хвилину всі п'ятеро разом з англійцем (той спершу спробував було радісно вигукнути «рашн гуд», та, вочевидь, перейнявшися тривожною атмосферою навколо, посерйознішав і з мовчазною увагою намагався збагнути, чого від нього вимагають) вибралися з нори, зійшли трохи далі вниз, закріпили лижі. Потім повільно, прикриваючись пухнастою горбкуватістю, почали висуватися на рубіж. Ніхто з них не озирнувся.

Щербо повернувся до амбразури і тільки зараз помітив, що погода знову псується. Це дуже вчасно. Тут у негоду має бути «непроходження». Довгі та середні хвилі на цих широтах і так не проходять стабільно, а в хуртовину й короткохвильовий діапазон мовчатиме. То й що? Скільки це може тривати? Він почув за спиною судомний, хрипкий кашель. Це Серьожа Ткачук. Кепсько... Десантникові бронхіт ні до чого.

— Смокчи стрептоцид. Три таблетки. Це наказ.

Він знову припав до бінокля. Байда, який не відривався від спостереження, уривчасто кинув:

— Хрінові пайлоти... наші «брати по зброї»... рученята відразу догори потягли. Тільки перед цим, правда, щось швидко спалили, папери, мабуть, якісь. Даремно наш Жора лицарські чесноти виявляв. Тільки всю гру зіпсував, салага...

Щербо, хоч як намагався, не почув у його словах чогось фатального. Старший лейтенант був готовий до подальшої боротьби, власне, до її початку. Щербо бачив: фашисти поспіхом запихали до барака двох полонених льотчиків — їхні чорні комбінезони чітко вирізнялися в білій штовханині кремезних гренадерських фігур. Потім німці поквапно роззосередилися і, підкоряючись фельдфебельському свистку, попрямували просто на них.

Шістнадцять стволів. Щербо весь підібрався в чеканні. Момент був напружений. Семеро бійців аж заклякли, готові будь-якої миті покинути сховище й відійти на схід у скелі. Двоє з них мають залишитися у заслоні.

— Як гадаєш, клюнуть вони на нашого «живця»? — Щербо згадав англійця, який видерся ледве не на плечі Чорного. Добре, хоч на зріст невеликий та статури кволої... Рюкзак йому довелося залишити, хлопці розібрали найнеобхідніше, тільки НЗ до кишені...

— Певен, що клюнуть. Ось тільки не певен, що вони за півгодини не повернуться й не прочешуть всю моренну смугу.

— Мені б твою впевненість, Колю, — прохопився Щербо.

— Мені б ваш досвід, Павле Іваничу...

Запало напружене мовчання, і Щербо спиною відчув крицеву готовність бійців стояти до будь-якого кінця.

16