Чорний замок Ольшанський

— Качан передає вам Щука, — несподівано сухо сказав він, — і нема тут моєї вини, що зі мною цілий день вешталися люди, що аж до цієї хвилини нам з вами не вдалося побути наодинці. Що ж, гризи качан зараз. Герард твій віддав богові душу.

— Який Герард?

— Ну, твій. Пахольчик, з цигаркового.

— Як саме?

— Знайшли в зачиненому кіоску. Отруївся.

— Третій? Одноманітна смерть. Чим?

— Якась сильна рослинна отрута.

— Яка?

— При експертизі… Словом, якась чиста рослинна отрута/ не можна розпізнати. І протиотрути від неї нема.

— Іще що?

— Двірник ваш, Кухарчик, того самого дня…

— Що?

— Череп проламаний якимсь тупим предметом. Зробили операцію. До пам'яті не приходить. Лікарі не обіцяють, що житиме… Ну, що ти будеш робити?

— Я тобі казав. А ти?

— Піду з органістом і Лигоновським по рибу. Він хоче їхати завтра ввечері назад. Засумував щось.

Хилинський звівся на ноги.

— Так, брате, усе набагато складніше, ніж ми думали.

— Я ось думав…

— Чуд-дове заняття. Постарайся не кидати його до самої смерті.

І пішов.

Я попрямував до своєї кімнатки, до свого стола, розкрив блокнот і дописав:

24) Смерть Герарда Пахольчика. (Кому він перешкоджав, цей дивак із своєю кіосковою філософією? Хіба що був свідком чогось? Чого?)

25) Можливо, смертельні пошкодження черепа в Кухарчика. (Хто? За що?)

На цьому блокнот з результатами мого розгрому можна було закрити з тріском.

Розгрому? Е, ні. Занадто жирно буде! Занадто це підла штука — безкарність! Занадто тугий клубок сплівся з усього цього: сивої давнини і недавньої (для мене) війни з її «санітарними акціями» над сотнями безневинно вбитих, з давніми вбивствами і вбивствами зовсім недавніми, зі смертю жінки, яка хоч і брехала, але ж по-своєму кохала мене.

І зі смертю мого друга. Кращого з найкращих друзів на іемлі, великого і у вчинках, і в муках людських.

Я мушу не тільки зробити все можливе, щоб допомогти розплутати клубок гнилих, брудом і кров'ю, брехнею і зрадою залитих вчинків.

Я мушу, коли це тільки можливо, помститися. Так, помститися, хоч ніколи не був мстивий. Відомстити не тільки сповна, але й стократ.

Щоб він чи вона здригнулися від жаху, перш ніж зійде на них Невідоме, останнє Ніщо.

Бо це, те, що відбулося і відбувається, — це вже занадто. Ми ще позмагаємося. Ми ще поборемося.

Ми ще поборсаємося, як одна з двох жабок, що потрапили к глечик з молоком. Одна склала лапки — все одно кінець — і пішла на дно.

Але друга була — смішно сказати — більше людина, ніж деякі люди. Бо вона боролася навіть з безнадійністю. І збила лапками острівець з масла, маленький плацдарм життя.

Розділ VI

«Де їхні сліди, де твої сліди? Хто знайде їх, і хто знайде тебе?»

Тихий, трохи заспаний, увесь у сірому світлі вставав над Ольшанкою ранок. Трава була від роси — мов студеним шротом хтось густо сипонув. Я йшов і, як у дитинстві, навмисне човгав ногами, щоб за мною лишався безперервний темно-зелений слід. Хоч би на хвилинку, доки не зійде сонце. А воно мало ось-ось зійти і своїм лагідно теплим, ще не пекучим, як у липні, подихом за кілька хвилин підібрати росу. Ніби стерти недовговічний мій слід з лиця земного.

А й справді, що від мене залишиться через скільки там років? Статті, які мало хто читатиме? Дві книжки, які помусолить у руках трохи довше? Кругообіг речовин в природі? Ну, хіба так.

Але думати про це довго не хотілося. Ночі знову проходили в молодику, який товстів і визрівав і ось-ось мав перетворитися на повню, щоб щедро віддати землі все своє світло. Сонце віддавало цій землі благотворну ніжність. Вранці будив це сонце жайворонок, вечорами присипляв соловей.

Вчені — тумаки, а зоологи й орнітологи взагалі віслюки. Бо вони (вчені) відносять їх (солов'їв) до ряду гороб'ячих (щоправда, підряду співучих), таких самих, як ворони, сороки, сорокопуди та інші різні суб'єкти. Досить дивно! Я ніколи б не посадив у клітку солов'я, але що стосується ворони — і поготів.

… Ось так я йшов під цим небом, що все більше впадало в блакить, обіцяючи погожий теплий день.

Було ще так рано, що по дорозі від плебанії до Білої Гори я не зустрів душі живої. Ніхто навіть ще не порався у дворах. Ніхто не відхилив фіранки, проводячи мене поглядом.

Я думав, що мені потрібно буде лізти на городище, щоб розбудити Сташку, але, підійшовши до підніжжя вкритої травою гори, на свій подив побачив, що вона вже там. Сидить на якомусь цурпаку, незручно витягнувши довгі ноги. В легенькій строкатій сукенці, в тонкій кофтинці, накинутій на плечі. Чекає.

Очі трохи позападали, очевидно, від втоми, вуста легко усміхаються. Ніколи ще вона не була мені така дорога, як у цю мить. Ніколи не була така жадана.

— Доброго ранку! Як твої?

— Дрихнуть ще всі, аж до Генки. А в тебе?

— У десятому сні хріп Мультан. І Вечірка з ним. Ні, треба таки тікати. І там добираються.

— Все одно завтра ж поїдеш.

— Це-е я ще подивлюся. Як деякі люди поводитимуться.

— А Вечірка?