Читаем Чумацький шлях полностью

Вона підводить очі, щоб востаннє глянути на світ, на синє небо, на зграї чорних птахів високо вгорі, і раптом помічає двох вершників, що на всьому скаку врізуються у натовп і нагайками прокладають собі дорогу. Люди шарахаються від них убік, затуляють обличчя руками. А вони все ближче, ближче!

Передній щось кричить, та голосу його не чути. Тоді він несподівано вихоплює з піхов шаблю і заносить високо над головою. Люди, що перед ним, кидаються врозтіч, звільняючи дорогу.

Хто він?

Катря вже не дивиться під ноги, де зазміїлися перші язички полум’я, а прикипіла поглядом до вершника. Чого він хоче? Укоротити одним махом їй життя, щоб не довго мучилася, чи визволити, врятувати? Хто він? Звідки прибув? За поясом — пістолі, в руці — шабля, обличчя бородате… Тільки якийсь дивний блиск в очах його здався знайомим. Вона вже бачила той блиск… колись… давно… Тільки він зовсім не в’яжеться з бородою. Хоча… стривай!

Ясна блискавка раптом пронизує її мозок, і вона, заборсавшись у вірьовках, кричить щосили, на весь майдан:

— Івасю-у-у! Івасю-у! Поряту-уй!

Вершник вривається в коло, стрибає на землю і мчить до стовпа, на ходу відштовхнувши Лушу, що кумельгом покотилася в сніг, шаблею рубає вірьовки і підхоплює на руки дівчину.

— Катре! Катрусю!

Вона ридає у нього на грудях, б’ється, як поранена, нажахана кібцем пташка, а він гладить її плечі, що щуляться від морозу, цілує розпатлані коси і шепоче:

— Катрусю! Люба!

Потім скидає з себе кожуха — закутує в нього, мов ляльку, а на простоволосу її голову одягає свою шапку.

— Грійся, люба!

На його грудях блищить Георгіївський хрест, сяють дві срібні медалі.

Керім тим часом затоптує вогонь, що почав розгоратися.

Майдан замовк — німує. Де й поділося шаленство, що лютувало тут кілька хвилин тому. Воно ніби випарувалось, розтануло, щезло. Серця, що колотилися гнівом, завмерли, очі, що метали блискавки, враз потухли. Люди стати просто людьми.

Хуржиків сусід Оврам, високий, худющий, з сивою козлиною бородою, здивовано розкрив рота:

— Боже! Та це ж Катря! Золота душа! А яка роботяща! Ніколи слова поганого не чув від неї! Яка ж це відьма? А ми хотіли її спалити! Спаси нас, Боже, і помилуй! А то Івась… Бач, ми думали, що його вже й на світі немає, а він он яким героєм повернувся! Воював, мабуть! Добре, що нагодився вчасно… І нас урятував від гріха…

Усі, хто чув, почали хреститися.

— Боже, який гріх могли взяти на душу! І хто це підвів нас?

— Та хто ж… Ота Луша… Що жар принесла…

— Луша? А де вона?

— Та десь тут була…

Глянули — розбите горнятко лежало біля купи хмизу, від жару залишились лише чорні вуглини, затоптані у сніг, а Луші… А Луші ніде не було! Видно, заздалегідь змикитила, що замір її щодо Катрі з появою цих козаків не здійсниться — розсипався на порох, і тому вчасно щезла, вислизнула, мов лизень її злизав.

До Івася підійшов Пухляков — подав руку.

— Молодець, козаче! Ти вчасно з’явився! Ти врятував не тільки Катрю, а й усе місто наше від безчестя! Іван Бондар, якщо не помиляюсь?

— Так, пане суддя.

— Молодець! За що нагороди?

— За Очаків та Березань.

— До нас надовго?

— На всю зиму… Там голодно і холодно.

— Де ж ти тут зупинишся? Адже Хуржик…

— Я знаю. Поїдемо у Мацьківці до Катрі.

— Ти хочеш її забрати? Не боїшся, що хто-небудь посягне на її життя?

— Не боюсь. Я зараз скажу людям таке, що ніхто більше й думати про таке не посміє.

— Ну, то кажи — і я послухаю. І не забувай, що Катря під слідством. Ніхто ще не зняв з неї підозри в підпалі Хуржикової оселі…

— Я зніму!

— Ти? Як? Щойно прибув у Лубни і…

— Так, я знаю те, чого не знає ніхто… Слухайте!

Івась скочив на коня, щоб усі його бачили, і голосно крикнув:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Степной ужас
Степной ужас

Новые тайны и загадки, изложенные великолепным рассказчиком Александром Бушковым.Это случилось теплым сентябрьским вечером 1942 года. Сотрудник особого отдела с двумя командирами отправился проверить степной район южнее Сталинграда – не окопались ли там немецкие парашютисты, диверсанты и другие вражеские группы.Командиры долго ехали по бескрайним просторам, как вдруг загорелся мотор у «козла». Пока суетились, пока тушили – напрочь сгорел стартер. Пришлось заночевать в степи. В звездном небе стояла полная луна. И тишина.Как вдруг… послышались странные звуки, словно совсем близко волокли что-то невероятно тяжелое. А потом послышалось шипение – так мощно шипят разве что паровозы. Но самое ужасное – все вдруг оцепенели, и особист почувствовал, что парализован, а сердце заполняет дикий нечеловеческий ужас…Автор книги, когда еще был ребенком, часто слушал рассказы отца, Александра Бушкова-старшего, участника Великой Отечественной войны. Фантазия уносила мальчика в странные, неизведанные миры, наполненные чудесами, колдунами и всякой чертовщиной. Многие рассказы отца, который принимал участие в освобождении нашей Родины от немецко-фашистких захватчиков, не только восхитили и удивили автора, но и легли потом в основу его книг из серии «Непознанное».Необыкновенная точность в деталях, ни грамма фальши или некомпетентности позволяют полностью погрузиться в другие эпохи, в другие страны с абсолютной уверенностью в том, что ИМЕННО ТАК ОНО ВСЕ И БЫЛО НА САМОМ ДЕЛЕ.

Александр Александрович Бушков

Историческая проза