Чумацький шлях

Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.

А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.

— От що товариство, — сказав він, — залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!

Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі — з волами та кіньми — рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.

Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.

Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них — і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:

— Вставайте, лайдаки! — і на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.

Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.

Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старого було випещене обличчя, за поясом — два пістолі, м’яті жовті чоботи — в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків — шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках — гарапники.

Вони знову підняли їх, та старший зупинив:

— Годі!— і загорлав на чумаків: — Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!

Безкровний спалахнув:

— Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!

— Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвечоному панові! — верескнув вусатий. — Я шляхтич Юзеф Мосніцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?

— Я вільний запорожець!

— Тю на тебе! Запорожець! Запорожці були та загули! А тепер запорозькими землями володіють зовсім інші люди — граф Браніцький, князь Потьомкін, князь Вяземський, граф Безбородько та інші великі можновладці, котрі прислужилися чимось цариці Катерині. А ти й досі згадуєш своїх запорожців! Пора вже забути їх! Де вони тут? Їх немає! Одні — в землі, а другі — за Дунаєм, втекли аж до султана! Га?

Безкровний зблід, зсутулився, зціпив зуби так, що аж заскрипіли.

— Твоя правда, пане, — промовив з болем. — Не наші тепер це землі, а чужі. Катерина роздала їх своїм любчикам, населяє чужинцями — швабами, сербами, болгарами, а запорожцям, котрі щедро полили їх своєю кров’ю, місця тут немає. Прокляття!

— І не буде! — процідив зловороже Мосціцький. — І нічого більше теревенити про це! Плати, лотре, штраф за потраву посіву та за столочену траву! А то потягну до суду!

— Я наймит! Чого б раптом я платив?

— Наймит! Хлоп! А такий великорозумний, що й не перебалакаєш! Ну, не хочеш платити — займемо волів! Хай приходить хазяїн! — і повернувся до пахолків: — Женіть, хлопці, в село! А там побачимо!

— Чекайте, пане! — втрутився Івась, зрозумівши, що буде ще більша халепа. — Я миттю збігаю до хазяїна — з ним поговорите.

Мосціцький трохи схолов.

— Гаразд! Біжи! Та щоб не гаявся!

— Я миттю! — І Івась підтюпцем поколивав до табору.

Хуржик прийшов сердитий, хоча й не знав, на кого гніватися — на незнайомого управителя графа Браніцького чи на чумаків, які не догляділи волів.

— Ну, що тут? — спитав грубо, навіть не привітавшись.

Пан Мосціцький аж підскочив у сідлі.

— Хлопе! — рявкнув. — Замість того, щоб уклінно просити прощення, ти проявляєш грубощі! Плати десять карбованців штрафу за потраву, а ні — подам до суду!

Хуржик витріщив очі. Перепитав:

— Десять карбованців? За віщо?

— За овес, що поїли та потолочили твої воли!

— Я хочу побачити ту потраву.

Всі гуртом піднялися на гору. Там справді був посіяний овес, але потрави, як не дивилися, ніде не побачили. Тільки в одному місці побачили сліди ратиць.

Хуржик лиховісно глипнув на пана Мосціцького.

— То де ж потрава, пане?

Той почервонів, однак стояв на своєму.

— А віл був у вівсі? Був!

— Ну й що?

— Потолочив? Потолочив! От і плати! Та й у долині траву потолочили і спасли!

Хуржик витягнув з кишені монетку — простягнув.

— Ось злотий, пане, — бери!

Мосціцький спалахнув.

— Ти насміхаєшся з мене! Та ліпше я в суд подам — хай там розбираються!

— Ну, і впіймаєш облизня! Клич кого хочеш — ніхто не засвідчить потрави… А мене і моїх чумаків не далі як на тому тижні сама Катерина і сіятельський князь Потьомкін навістили в таборі, на березі Дніпра, слухали наші співи та пригостили царською наливкою, щоб ти знав! Я їм прошеніє подам, жалітимуся на тебе, пане, що притісняєш чумаків, заважаєш торгівлі.

Хуржик пішов у наступ, добре розуміючи, що наступ — то найкраща оборона.