Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

— О, далеченько. Лiчать чоловiки бiльш як сорок верствiв.

— А як туди проїхати?

— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потiм… Та тiльки що сей шлях тепереньки небезпечний.

— Чому?

— Та чутно — розбивають тепер i рiжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулася до волiв, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбiйникiв…

Та дитина, мабуть, була смiлого, одважного, козацького роду, — вона, тiльки почувши сеє, засмiялася i вхопила вола за роги.

— Малий козак, та смiлий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смiлого й усмiхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрiчалося, що вбачалося, приповняло та прибiльшало щастячка й радощiв, — Галине сердечко до всiх озивалося.

— То прощавайте, спасибi вам! — каже Михайло молодицi. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

— Спасибi, щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотiв вклонитися й угорно драв голiвку увишень, як мати нахиляла.

— Бачте, який! — каже молодиця смiючися. I Михайло, i Галя одказали їй усмiхом.

— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.

— Сей, сей самий. Тiльки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…

— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всмiхи, ще вклони й пожадання добрi — i от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, i млин не шумить, i їдуть вони гаєм, то спускаючись к Днiпру, чуючи його прохолоду, то знов пiднiмаючись високо й прислухаючи тiльки плески та лелiння хвилi Днiпрової.

VII

— Коханий, — говорить Галя, — а що як справдi нападуть на нас розбiйники?

— Боїшся, Галю? — пита козак.

Галя не боїться, а як бо нападуть?

Не бiйсь, миє серце, то все верзiння, говорить козак — Бувай собi спокiйненька, Галю!

— О, нi, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, — одказує Галя.

I їхали вони далi темним гаєм та усе щасливi розмовляли про щастячко. А гай усе темнiв, i Днiпро усе шумiв бистрiш. Спершу оступав гай шлях, i їдучи вони чули пахощi гайових квiток, потiм гай наче разом знявсь i по обох боках виситься голе камiння, а на них, наче настромленi стрiли, сосни чорнi,а внизу назустрiч їм б`ється Днiпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щiлину. Тiльки що встигло мигонути проти очi їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Мiцнiї руки спинили вiз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тiльки скрикнути; боротись почав козак.

Недовга боротьба: хтось один упав i застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, i козак зашатавсь i впав коло Галi. У жаху вона схопила його i притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:

"Не дихає! Мертвий!" I страшний плач чувсь, i глухе питання: "Де поховати лучче?" I ступа у той i у той бiк, пошукання, i рили землю, i викидали землю з ями…

Нiч минала, усе округи свiтлiшало]. Кров, що вливала руки, сякла, холодiла; здалеку поза деревами копали яму й мигтiли люди — близько нiкого…

Та от хтось наблизивсь. Ще у бiльшому жаху Галя мiцнiш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квiтка в яла, i здавалося, жалко йому було Галi, та як зглянулися їх очi, вiн затрепетавсь разом i хутко спитав:

— Звiдки ти? Чия ти?

— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло

Києва, у хатцi на луцi… Нi, нi-бо, не те… Я замiж пiшла, i от мiй козак…

— Галю-промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, -Галю, сестрице! Чи ти пiзнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його i багато й гаряче його цiлувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далi спитала: — А де ж другi брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах I страх; вона пильнiш подивилась округи. Менший брат покликав других братiв, i вони прийшли з-поза дерева.

— Се наша сестра Галя! — каже їм менший брат.

— Се я, братики рiднi! — промовила до їх Галя, та вони чогось не пiдходили до неї вiтатися, й старшого брата зовсiм не було помiж ними. I обличчя в них такi страшнi, такi чуднi… жах знов напав Галю!

— Де старший брат? — спитала вона. — Де вiн! — Жах усе бiльш та мiцнiш її понiмав i посягав, i з почину вона нiчого не здолала зрозумiти, потiм далi все вже зрозумiла, усе побачила iфозiбрала.