Диригент

У міру того як група просувалася вперед, відчуття, що мешканці будинку квапливо тікали звідси, ставало дедалі сильнішим. Жодних автомобілів не було видно, за винятком одного джипа з відкритою кришкою капота. Підійшовши ближче, вони побачили, що замулений двигун заглух. Попри це, вони діяли обережно — обійшли старі споруди ззаду, тримаючись біля огорожі, де кущі були вищими й затуляли їх, ховаючи від тих, хто міг стежити з основної будівлі. Білл і Булл попрямували до парадного входу, потягнувши за собою одного з рибалок, а Джонсон та Амая пішли з другим до хлівів. Інші дочекалися їхнього повернення. Жодних слідів людської присутності не було виявлено. Трохи згодом Медора рушила до невеличкої сторожки у віддаленому кінці плантації. Її супроводжували Амая, знахар і Дюпре. Просуватися вперед було важко. На кожному кроці чоботи загрузали в трясовині. Амая намагалася ні про що не думати, аби позбутися відчуття, що хтось або щось чіпляється за її ноги знизу і, з силою засмоктуючи, тягне вниз. Здавалося, болото вимагало людських жертв. Вона спробувала заспокоїтися попри те, що черговий гуркіт грому пролунав зовсім поряд і повітря завібрувало, наче ударна хвиля від вибуху.

«Дама наближається», — повторив грецький хор у її голові.

Діставшись дивної будівлі й розгледівши її зблизька, агенти зрозуміли, що вона давно занедбана. Перший поверх виявився повністю затопленим; ззовні було видно, що місце, куди увірвалася вода, майже заливши дах, мало видовжену форму, а вікна були відсутні.

І знову загуркотів грім, розколовши повітря. Уперіщив дощ. З неба, що лишалося блискучим і вкритим імлою, крапали величезні краплі. Вода була теплою. Не минуло і тридцяти секунд, як вони промокли до рубця.

«Вона вже тут».

61. Фатальність

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшли на світанку, за тридцять кілометрїв на північ від місця, де вона збилася з дороги. Амая завжди стверджувала, що майже нічого не пам’ятає. Однак вона могла докладно розповісти про всі емоції, почуття і страхи, що опанували нею під час тих блукань. Коли дівчинка усвідомила, що повернула не туди, її охопила паніка. Потім вона намагалася повернути здоровий глузд і переконати себе, що їй вдасться натрапити на потрібну стежку. Зрештою їй довелося визнати, що вона загубилася, наче героїня однієї зі зловісних казок братів Гріммів. Амая чудово пам’ятала громові виляски, оглушливий тріск у сірому туманному небі, де не було жодного натяку на темні дощові хмари, які вчиться розпізнавати й боятися кожен турист. Вона пам’ятала бурю, дерево, чиюсь ворожу присутність, будиночок і незнайомого чоловіка.

Стояв прохолодний ранок, типовий для кінця зими; він міг би бути звичайним, та доля вирішила інакше. Густий туман, що оповивав гірські схили, розливаючись пінистою водою. Вервечка автомобілів, припаркованих на узбіччі, біля місця збору, розташованого поблизу стрільбища. Привітні вигуки туристів, які раділи так, неначе минуло значно більше часу, ніж один тиждень, відколи вони бачилися востаннє. Перші кілометри, подолані у тиші, не порушуваній нічим, окрім стукотіння чобіт об тверду землю. Після нічного дощу на стежці лишилися калюжі; подекуди виблискувало крихке золото опалого листя, що час від часу сипалося з дерев їм на голову, мов святкове конфеті.

Було щось священне у тих прогулянках лісом — завжди однаковим і водночас різним. Ці відчуття автоматично розслабляли Амаю, дозволяючи їй поринути у мрії і відпочивати душею так, як їй не вдавалося зробити у жодному іншому місці. Свіжі вогкі ранки її дитинства вкривали іскристими крапельками вовняне пальто й застигали на тканині маленькими перлинами. Упродовж першої години мандрівники майже не розмовляли, зосереджені на тому, аби вибивати крок і знайти правильний ритм, вдихаючи через ніс холодне повітря Бастану, що перетворювалося на воду, коли вони видихали його, зануривши підборіддя у шалики. Це влаштовувало її. Вона цілком розчинялася у спілкуванні з природою, ідучи попереду туристів, чиї кроки лунали у неї за спиною, або трохи відстаючи від групи, щоби насолодитися ілюзією самотності. Завжди однаковий і завжди різний маршрут. Вона навіть не уявляла, що так полюбить це місце і одного дня їй доведеться поїхати звідси. Ліс заколисував її, гойдав у своїх обіймах, допомагаючи позбутися страхів, постійної тривоги, сорому і насамперед однієї нав’язливої думки, що днями й ночами вирувала у її голові, ніколи не полишала її, ні на мить не давала їй спокою. Ліс був єдиним сховком, де зло втрачало силу, де вона виривалася на волю і почувалася господинею, гордою власницею і покірною служницею, що віддавала шану лісовій красі.