Дівчатка

Якось перемеженилась та ціла веремія - чи хтось із впливових батьків Поганої Компанії спромігся прикрутити вентиля, чи школі не на руку була лиха слава, їхня школа мала вельми поштиву репутацію, а кому воно треба, відмінювання на всіх нарадах, райвно, міськвно (рима проситься сама собою!), комісії, інспекції, та хай Бог милує! - так що вщухло. Вщухло. Якийсь час іще зберігався в класі круг Скальковської режим ізоляції, але - розсоталось помалу-малу, як і з Даркою. Тільки вчителі, точніше, вчительки лютували (казали, одинокий фізкультурник тоді на педраді й спробував стати в її обороні, але якось надто вже глупо йому вийшло, та й яка могла бути оборона?) - зле її трактували, направду зле, чого вона безперечно не заслуговувала, тримаючись рівно й безвиразно, хорошистка, як і давніш, і раз навіть послана на районну олімпіаду - з англійської б то, чи що, - а проте якийсь збудний, дражливий дух, видать, крізь неї просочувався, як отой млосно-солодкий, ледве вловний (тільки зовсім уже зблизька, разом із теплом тіла), і тим розпусніший (певно, вважали вони) пах не-інакше-як-материних парфумів, - свербів їм у ніздрях, вступав у кров і темнив на виду: Скальковська, вийди з класу!… (Труснувши головою, як лошатко іно відрослою гривою, з закушеною спідньою губкою - чи то розплакатись збираючись, а чи, навпаки, розсміятися? - зосереджено, мов назавжди, складала до портфеля книжки й зошити: вузька, довга спина в поздовжній клавіатурі ґудзиків і підторочці по-тенісному куценької спіднички по проходу між партами - до дверей - у дверях - не обертаючись: Дарка щоразу не втримувалась провести її з свого місця поглядом, мов на щось сподіваючись, але спина була зачинена щільно, як і двері за нею зачинялися - без грюку, в чому теж, аби охота, можна було б добачити натяк на знущальність, і тому, знову й знову, - вийди з класу, Скальковська! - і добре їй так…)

А в дев'ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури - колишній майстер спорту з плавання, сорокалітній мужик із бурхливою сивіючою чуприною (чому спортсмени так рідко лисіють?!), з їдким потом і волосками в ніздрях. З'ясувалося, що в них із Ленцею був роман, цілу ту весну. Хтось їх підстеріг.

…Звалені в кутку роздягалки старі дерматинові мати, такі шкарубкі на дотик, мов довго вимочувані в ропі, і сухий, встояний, якийсь уже й свійський, як буває в давно покинутих стайнях, запах задавненого дитячого поту, - чи не тільки дитячого, а ще й того другого, навального й їдкого?…

***

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя - одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в'яжуть нас з іншими, від любови до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями - інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати.

І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою - проживаючи їх за нас спимо без кошмарів.

***

Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно. Кажучи це, вона стригла нігті - з різким, ляскучим звуком: як завжди, кравецькими ножицями - манікюрних у них в домі не водилося. В голосі їй стояло, мов пам'ятник, - слупом - торжество матері, котру, з якого боку не глянь, нема в чому звинуватити. І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжитися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота роду - супроти виламаної з його регул одиниці, моторошна штука.

***

Найсильніше своє пережиття Дарчина мама мала так само в тринадцять років. Вона стояла з санчатами на горбі, розпашіла й захекана, чекаючи своєї черги з'їжджати, - і раптом побачила, як тече з-під ніг у долину всніжений схил у бузкових тінях од дерев: проти сонця сніг ряхтів міріадами іскор, і кожна з них всередині себе була планетою. Планети горіли, мінились і, як сказав поет, котрого дівчинка ще не вчила в школі, бо була замала, - акордились.

Дівчинка дивилась, а блиск наростав - до ледь чутного, тонкого крижаного передзвону у вухах. Дівчинка не знала, що цей звук древні колись називали музикою сфер. Що це і є - голос безмежжя. Вона знала тільки, що мусить зараз же одвести погляд - інакше станеться щось страшне й безповоротне, інакше все, кінець, здурію! - чорна блискавка кресонула в голові, позначаючи межу: назад, назад!…

І вона одвела погляд.

Потім у неї все було гаразд: заміжжя, і злидні, і діти, й хвороби, і нелюба праця, й маленькі радощі - наприклад, нова квартира або купівля шкіряного пальта. Правда, шкіра трапилася свиняча, зате дуже доброї вичинки.

Могло бути й гірше. І то набагато.

***