Діви ночі

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався. Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. У бідолахи проступають сльози на очах.

— Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

— Які годинники? — обурюється Марунька. — Ти що, здурів? Пусти її.

— Пуфти… — шипить Леська. — Бо’ить!

— Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

— Які годинники?! — нервує її подруга. — Перестань чудити. Я закричу!

— Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

— Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

— Два!

— Віттай готинники… — скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

— Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку — просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

— Всі?

— Порахуй, — форкає вона незадоволено.

— Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає — вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах. — Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

— Ти гніваєшся?

— Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

— Всі триста? — нетямиться з подиву Леська.

— Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

— Але ж… але ж…

— Мені що, повторити процедуру?

— Ой ні! — скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

— Пе-ре-стань! — белькоче вона. — Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?.. Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

— Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так — свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

— Шуруємо звідси, — каже Леська. — Мені вже ця кнайпа обридла.

— Ну, добре, чао, — ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

— З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті — улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

— Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

— Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

— Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

— Та-ак, мені що — міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло, ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

— Давай, клич, — кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

— Привіт, — каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: — Осічка, Вася.

— Як то?

— А так. Осічка. Наш чоловік. Навару не буде.

— От чорт! — всміхається офіціант. — А я думав, рагуль якийсь. Як і ті… Да-а… Ну, нічо… А ти тоже, — хляпає мене по плечу. — Ти тоже — х-хе! — дайош! Сказав би зразу, я б і… То, може, пару грам?

— Ну, принеси, коли не жалко, — погоджується міліціонер і сідає біля мене. — Та прибери тут.

— Айн момент! — не знати чого тішиться Вася, збираючи порожні пляшки.

— То ви разом працюєте? — підморгую Миколі, коли залишаємося самі.