Діви ночі

— Я вважаю, що проституцію перемогти неможливо. Одружені чоловіки не відмовляються від послуг повій, бо повія, навіть провінційна, таки одержує нехай мінімальну інформацію з естетики, і цього цілком достатньо, аби відчути різницю між повією і власного дружиною. Адже одружуєтесь ви здебільшого з цнотливими панночками (принаймні, вони вас переконують у цьому), то звідки ж їм знати про тридцять видів поцілунків?.. А коли котра й знає, то, уже зігравши комедію у шлюбну ніч на тему «Ох, як мені боляче!», не може себе видати і ні з того ні з сього ошелешити чоловіка якимсь особливим вибриком. А візьми таку елементарну прелюдію, як стриптиз, який в нас осуджується. Справжня причина цього зовсім інша — просто наша білизна така вже вишукана, що краще її не демонструвати прилюдно. Але у Львові все-таки є кілька приватних стриптиз-барів, про які, може, міліція і чула, проте виявити нездатна, бо на сеанс збирається вузьке коло знайомих. Адже неможливо увірватися в квартиру так, аби стриптизерка не встигла накинути на себе халатик.

Я зиркнув на годинник — за чверть перша.

— Нам пора. Я хочу тебе попросити одну річ, там нагорі є жінка…

Я розповів Дзвінці про Віру і попросив, щоб вона намовила дівчат розіграти сцену обурення, коли пролунає крик з вікна.

О першій годині столи ломилися від наїдків і напоїв, а дівчата з букетами збуджено щебетали під брамою.

До свого обов’язку перевіряти кількість тарелів зі стравами я поставився байдуже, обмежившись нагадуванням, щоб шеф-кухар слідкував за списком. Та він це справно чинив і без мого нагадування.

І ось у цю святкову хвилю повітря розітнув істеричний крик. Всі присутні заклякли, повернувши голови у бік будівлі. Нова порція пронизливого крику спричинила вже справжню паніку, Микола заметушився:

— Що таке? Що таке? Чого вона верещить, як недорізана?

— Здається, вона вимагає її випустити — тільки й всього, — сказав я.

— То чому ж її не випустять? — здивувалися дівчата. — Що це за порядки? Куди ми потрапили?

— Заспокойтеся, — намагався їх втішити Микола. — Обіцяю у всьому розібратися. — Потім гукнув у бік будинку: — Перестань кричати! Зараз приїде Додик і тебе випустить.

— Він мене ніколи не випустить! — крикнула Віра. — Даю вам п’ять хвилин. Від моменту, як вони приїдуть.

— Що? — не второпав Микола. — Що вона нам дає?

— П’ять хвилин дає. Від моменту, як приїдуть наші боси.

— А що потім?

— Потім почне знову кричати. Уявляєш, що буде, якщо її крик почують гості?

— Який жах! — вигукнула Дзвінка.

Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.

Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.

Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.

Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.

Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:

— Здається, я зайва?

Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.

— Миколо, — сказав я. — Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.

— А, може, не будуть, — м’явся Микола.

— Будуть. Ти їх не знаєш.

— От чорт! Ну, пішли.

Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:

— Тут таке діло… На хвильку можна?

— У мене нема секретів від цієї чарівної дами. — Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?

— А-а, ти про прибиральницю? — награно байдужим топом відказав Додик. — Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.

Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.

— То я піду відімкну? — спитав Микола. — Де ключі?