Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Через хвилину з'явився третій гусак. Він летів криво й косо, наче в нього було перебите крило.

Щоб не промахнутися знову, Смірре підпустив його зовсім близько — ось зараз гусак налетить на нього і зачепить крильми. Стрибок — і Смірре вже торкнувся гусака. Але той шуснув убік, і гострі кігті лиса тільки скрипнули по гладкому пір'ю. Потім з гущавини вилетів четвертий гусак, п'ятий, шостий… Смірре кидався від одного до іншого. Очі в нього почервоніли, язик висолопився набік, руда блискуча шерсть збилася клаптями. Від злості й голоду він нічого вже не бачив, кидався на сонячні плями і навіть на власну тінь.

Смірре був немолодий, бувалий лис. Собаки не раз гналися за ним по п'ятах, і не раз мимо його вух зі свистом пролітали кулі. І все-таки ніколи Смірре не велося так зле, як цього ранку.

Коли дикі гуси побачили, що Смірре геть знесилів і, ледь дихаючи, повалився на купу сухого листя, вони припинили гру.

— Тепер ти надовго запам'ятаєш, як змагатися зі зграєю Акки Кебнекайсе! — прокричали вони на прощання і сховалися за лісовою гущавиною.

А в цей час білий гусак Мартін підлетів до Нільса. Він обережно підчепив його дзьобом, зняв із гілки і полетів до озера.

Там на великій крижині вже зібралася вся зграя.

Побачивши Нільса, дикі гуси радісно заґелґотали і залопотіли крильми. А стара Акка Кебнекайсе виступила вперед і сказала:

— Ти перша людина, від якої ми бачили добро, і зграя дозволяє тобі залишитися з нами.

Розділ четвертий. Нові друзі та нові вороги

П'ять днів летів уже Нільс із дикими гусьми. Тепер він не боявся впасти, а спокійно сидів на спині Мартіна, поглядаючи направо і наліво.

Синьому небу кінця-краю немає, повітря легке, прохолодне, ніби в чистій воді в ньому купаєшся. Хмари наввипередки біжать за зграєю: то наздоженуть її, то відстануть, то юрмляться, то знову розбіжаться, як ягнятка по полю. А то раптом небо спохмурніє, покриється чорними хмарами, і Нільсові здається, що це не хмари, а якісь величезні вози, нав'ючені мішками, бочками, казанами, насуваються зусібіч на зграю. Вози з гуркотом зіштовхуються. З мішків сиплеться рясний, як горох, дощ, із бочок і казанів ллються потоки.

А потім знову, куди не глянь, — відкрите небо, голубе, чисте, прозоре. І земля внизу як на долоні.

Сніг уже весь розтанув, і селяни вийшли в поле на весняні роботи. Воли, похитуючи рогами, тягнуть за собою важкі плуги.

— Ґе-ґе-ґе! — кричать зверху гуси. — Покваптеся! А то й літо мине, поки ви дістанетеся до краю поля.

Воли не залишаються у боргу. Вони задирають голови і мукають:

— М-м-мляво, але вірно! М-м-мляво, але вірно!

Ось по селянському двору бігає баран. Його щойно обстригли і випустили з хліва.

— Баран, баран! — кричать гуси. — Шубу втратив!

— Зате бе-е-ез неї бігти легше, бе-е-ез шуби! — кричить у відповідь баран.

А ось стоїть собача будка. Брязкаючи ланцюгом, біля неї кружляє собака.

— Ґе-ґе-ґе! — кричать крилаті мандрівники. — Який красивий ланцюг на тебе наділи!

— Бродяги! — гавкає їм услід собака. — Бездомні бродяги! Ось ви хто!

Але гуси навіть гордують йому відповідати. Собака гавка — вітер носить.

Якщо дражнити було нікого, гуси просто перекликалися між собою.

— Де ти?

— Я тут!

— Ти тут?

— Я тут!

І летіти їм було веселіше. І Нільс не сумував. Але все-таки іноді йому хотілося пожити по-людськи. Добре б посидіти в справжній кімнаті, за справжнім столом, погрітися біля справжньої печі. І на ліжку поспати було б незле! Коли це ще буде! Та й чи буде коли-небудь! Щоправда, Мартін піклувався про нього і щоночі ховав у себе під крилом, щоб Нільс не замерз. Але не так-то легко людині жити під пташиним крильцем!

Найгірше було з їжею. Дикі гуси виловлювали для Нільса найкращі водорості й якихось водяних павуків. Нільс ввічливо дякував гусям, але скуштувати таке частування не наважувався.

Бувало, що Нільсу таланило, й у лісі, під сухим листям, він знаходив торішні горішки. Сам він не міг їх розбити, тож біг до Мартіна, закладав горіх йому в дзьоба, і Мартін з тріском розколював шкаралупу. Удома Нільс так само колов волоські горіхи, тільки закладав їх не в гусячий дзьоб, а в дверну щілину.

Але горіхів було дуже мало. Щоб знайти хоч один горішок, Нільсу доводилося деколи ледь не годину бродити лісом, пробираючись крізь жорстку торішню траву, грузнучи в сипкій хвої, спотикаючись об хмиз.

Одного разу на нього зненацька напали мурашки. Цілі полчища величезних витрішкуватих мурашок оточили його з усіх боків. Вони кусали його, жалили своєю отрутою, дерлися на нього, заповзали за комір і в рукави. Нільс обтрушувався, відбивався від них і руками і ногами, але, поки він справлявся з одним ворогом, на нього накидалося десять нових.

Коли він прибіг до болота, на якому розмістилася на нічліг зграя, гуси навіть не відразу впізнали його — весь він, від голови до п'ят, був обліплений чорними мурашками.

— Стій, не ворушися! — закричав Мартін і почав спритно скльовувати одну мурашку за одною.

2

Цілу ніч після цього Мартін, як нянька, доглядав за Нільсом.