Дума про невмирущого

Голоднi, без краплини води, люди стояли у вагонах вже другу добу, не маючи змоги навiть поворухнутися. Тяжкопораненi вмирали, але й мертвi, вони стояли, пiдтримуванi живими. Живi грiли мертвих, а мертвi охолоджували живих, яких пекла спрага. Андрiй лишився живим тiльки завдяки тому, що випадково опинився бiля вiконечка i мiг час вiд часу висовувати в нього долоню, щоб упiймати на неї кiлька краплин води, яка текла з даху вагона. Вiн лизькав цю дощову воду, як та iндiйська пташка тiтiбха, яка нiколи в життi не вживає iншої води, окрiм дощової, i дякував випадковi i тiй обставинi, що в Нiмеччинi є хоч цей дощ.

Так, дощу в цiй країнi було не менш, нiж слiз.

Вдосвiта поїзд прибув на якусь маленьку станцiйку. їх зустрiла цiла сотня нових конвоїрiв з рудими вiвчарками, якi ошалiло кидалися на людей. Полоненi мовчки вишикувалися в довгу колону й, супроводжуванi гавканням собак i короткими, як гавкiт, криками конвоїрiв, пiшли до асфальтованому шляху, обсадженому яблунями. На яблунях, ховаючись в мокрому, бляклому листi, ще висiли деiнде поодинокi яблучка, восково-стиглi, червонобокi яблучка, точнiсiнько такi, як на Вкраїнi. Андрiй не витерпiв. Запримiтивши яблуко, що висiло особливо низько, вiн метнувся з колони. Не встиг ще добiгти до яблунi, як зуби вiвчарки вже вп'ялися йому в ногу, але вiн не зупинився, не звернув уваги на бiль, а вже простягав свої худi, прозорi руки до отого соковитого, звабливого плоду i вже вiдривав його од гiлочки, вiдривав разом з товстим коротеньким хвостиком, жмакаючи пальцями широке мокре листя. Яблучко було холодне-холодне i гладеньке, як скляна кулька. Андрiєвi мало було вiдчувати його в руцi - вiн пiднiс яблучко до очей, щоб помилуватися його розписом, побачити на його округлих боках слiди сонячних поцiлункiв.

Пiдбiг конвоїр i вибив яблучко з Андрiєвих рук. Воно покотилося в траву, i за яблучком покотилися сотнi очей полонених - сiрих, чорних, синiх, карих очей, очей приречених, неiснуючих людей. Справдi, вони були викресленi з життя. Земля з її плодами, рiки з їхнiми чистими прохолодними водами, тiнистi лiси й стрiмкi гори, тихi села й шумливi мiста,- все це iснувало десь по той бiк їхнього буття, вони не мали на нього права, як не мали права на оте червонобоке яблучко. Вони мали право лише на оцю охорону, ретельнiшу, нiж особиста охорона королiв i президентiв, на колючий дрiт концтаборiв, на вмирання.

Концтабiр був бiля самого асфальтованого шляху, обсадженого яблунями. Сотнi баракiв ховалися за густим плетивом колючого дроту, за гiгантськими вишками, на яких були встановленi станковi кулемети, за глибокими ровами, що нагадували рови середньовiчних замкiв.

На воротях табору красувався латинський напис: "Суум квiкве" -"Кожному своє". Фашисти вмiли бути цинiчними. На пряжках солдатських поясiв вони накреслили девiз "Гот мiт унс" - "З нами бог" - i наказали цим солдатам вбивати все живе й залишати пiсля себе спалену землю, хоч головною заповiддю того бога, якому вони поклонялися, було "Не убий". Центральний орган їхньої партiї - газета "Фелькiшер беобахтер" виходила пiд гаслом "Фрайгайт унд брот", тобто "Свобода i хлiб", але цей лозунг означав лиш те, що фашисти хотiли б позбавити свободи й хлiба всiх людей, якi живуть на землi. В отому написi на воротях табору їхнiй цинiзм досяг вершини своєї одвертостi. Кожному своє. Однi будуть повiльно вмирати вiд ран - i їх нiхто не спробує навiть лiкувати. Iнших замучать на каторжних роботах де-небудь на будiвництвi авiацiйного заводу. Ще iнших спалять в печах крематорiїв, спалять живцем або ж перед цим розстрiлявши, вбивши ядом, задушивши отруйним газом. Кожному своє. "Суун квiкве".

Концтабiр мав криптонiм: "Шталаг А". Вiн був iнтернацiональний. Тут можна було зустрiти французiв у їхнiх новеньких мундирах з блискучими гудзиками, розтатуйованих, темнолицих марокканцiв, сумнооких сербiв i покiрних iндусiв, дебелих канадських i американських льотчикiв, i похмурих англiйцiв. Радянських полонених тримали окремо вiд усiх, їм заборонялося мати будь-який зв'язок з iншими полоненими. Фашисти боялися їх, мов пошестi. Через те для радянських полонених створили у таборi ще один табiр, обгородивши його ще двома рядами колючого дроту i поставивши бiля огорожi будки з кулеметами. В цьому "подвiйному" таборi був ще один, вже "потрiйний" - для радянських офiцерiв.