Дума про невмирущого

А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або - ти, або - тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.

I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.

- Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?

- Дев'ять у дев'ятiй степенi.

- Яке море не має берегiв?

- Саргасове.

- Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?

- На Пiвнiчному полюсi.

- Хто написав "Едду"?

- Стурлусон.

- Де поховане серце Кутузова?

- В Хольбау.

- Звiдки ти все це знаєш?

- Це вже шосте запитання.

- А чорт! - вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.

Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака - це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:

- Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.

Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.

- Прибув по вашому виклику, - сказав Коваленко.

- Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою - дуже розумна людина.

- Я чув, що ти роздав усi сигарети? - продовжуючи плести, сказав полковник.

- Роздав, - ствердив Андрiй.

- Навiщо?

- А навiщо вони менi? Я ж некурящий.

- Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.

- Навiщо?

- Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?

- Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.

- I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.

- Для чого?

- Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:

- Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?

- Брилi,- вiдповiв Андрiй.- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.

- Ти з України?

- З України.

- I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.

- Менi незручно було з вами знайомитися...

- Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..

- Та нi... Просто...

- Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,- сказав полковник,- Що ти думаєш далi робити о полонi?

- А що ж тут робити? - розгубився Андрiй.- Ждати смертi - от i все...

- Ждати смертi й курка вмiє.

- А що ж iще?

- Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.

- Роботу я люблю,- нерiшуче промовив Андрiй,- але навiщо вона тут?

- Як то навiщо? - глянув на нього полковник своїми темними окулярами.Щоб добути хоч трохи хлiба.

- А навiщо хлiб?

- Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?

- А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?

- Еге,- свиснув полковник,- та ти що ж, добровiльно здався в полон?

- Нi

- Бився?

- Бився.

- До останнього?

- До останнього.

- Пораненим потрапив до рук фашистiв?

- Пораненим. Вмирав уже.

- То чому ж тепер говориш дурницi?

- Я думав...

- Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.

Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.

- На, їж,- сказав вiн.- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю - дуже корисна рiч, i смачна.

- Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.

- Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,- зiтхнув полковник,

Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.

- А ви ж як? - спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.

- Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.

Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.

Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь

час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.

- Ти чув що-небудь про Клаузевiца? - - спитав вiл Андрiя.