Дума про невмирущого

I знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".

Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.

Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.

Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали - з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.

- Приїхали, - сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.

Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.

Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.

"Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'єрi", - знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне.

Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцiї. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже триває оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? I чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди?

- Швидше! - гукнув єфрейтор. - Чого повзеш, як каракатиця!

Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. I таким спокоєм, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльної води пiд ним, вiд ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух.

Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ганку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:

- Що, Зеп, привiз?

- Як бачиш, - буркнув єфрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився!

- Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий. - Знаєш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.

Вiн зiйшов з ганку, вiдiмкнув браму й розчинив її перед Андрiєм.

- Прошу.

Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.

- Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi могли перебити носа?

- Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили! - огризнувся єфрейтор.