Дума про невмирущого

Зеп ударив його кiлька разiв, тодi покликав одноокого солдата, якого звали Фрiдрiхом. Той пiдiйшов, довго ходив довкола непорушного Андрiя, врештi сплюнув убiк i байдуже сказав, нi до кого не звертаючись:

- Може, пристрелити його отут? За саботаж, га?

- Ну, ти, стрiлець ще менi знайшовся! - буркнув Зеп. - За своє око треба було мститися росiянам на фронтi, а не тут. Вояка! Давай лiпше його пiднiмемо.

Вони вхопили Андрiя за руки й пiдвели його з землi. Вся команда кинула роботу й дивилася, що буде далi.

- Бери "бубi"! - наказав Зеп.

Коваленко, як сновида, пiдiйшов до "бубi" i взявся за рукоять.

- Давай! - гукнув майстер.

Четверо хекнули, розмахнулися шпалою й гахнули нею в рейку.

I знову повторилося те саме. Всi упали на рейки i знову встали, а Коваленко лежав i не ворушився.

- От саботажник! - сплюнув одноокий Фрiдрiх. - Давай його, Зеп, до мене.

- Бери, - охоче згодився єфрейтор, - таких чортiв я ще не зустрiчав.

Андрiя повели вперед, де полоненi великими кирками "штопали" шпали. "Штопання" полягало в тому, що пiд шпалу треба було набити стiльки щебiнки, щоб вона витримала тиск найважчих поїздiв i не сповзала нi в який бiк. Цiлий день треба було чимдуж бити шестикiлограмовою киркою на довгiм держаку, бити в неподатливий, упертий камiнь, вiдчуваючи кожен удар у зболiлому серцi, зриваючи шкiру на долонях. Навiть для здорових людей така робота видавалася б важкою; для цих же людей-тiней вона була справжньою каторгою.

Майстер показав Андрiєвi, як треба тримати кирку, як забивати щебiнку пiд шпалу, як перевiряти готовнiсть "штопки", тодi вiдступив убiк i наказав:

- Давай, проба.

Коваленко занiс кирку над головою, швидко нахилився, немов зламався у поясницi, викинув руки вперед, але, мабуть, не розрахував своїх сил, бо кирка вислизнула з його долонь i зi свистом полетiла просто на майстра. Той шарахнувся вбiк, злякано провiв очима i, тернувши рукавом обличчя, тихо сказав вартовому;

- Це якийсь ошалiлий. Забери його вiд мене.

Того дня Андрiй побував на багатьох роботах. Його поставили пiдкидати вилами щебiнку на насип, але вила в його руках тiльки бринькали по камiнцях, i майстер переконався, що з таким самим успiхом Коваленко мiг би носити цими вилами дим або воду. Пiсля того йому доручили загвинчувати рейки на стиках, але незабаром прогнали, бо виявилося, що вiн за пiвдня вправився тiльки з двома болтами: один загвинчував, а другий розгвинчував, ї так без кiнця. Врештi вiн опинився на полустанку, де пiд наглядом одного з вартових двоє полонених пиляли на дрова старi шпали. З годину Андрiй ретельно рiзав порохнявi старi, як печерицi, шпали, а тодi, скориставшись з того, що вартовий не стежив за їхньою роботою, запропонував своєму товаришевi перевернути пилку догори зубцями.

- Що ти! - злякався той. - А коли помiтять?

- Не помiтять, - заспокоїв його Коваленко, - Ти мене слухай, то не пропадеш.

I справдi. Вони тягали пилку догори зубцями по тiй самiй шпалi до самого вечора, i нiхто цього не помiтив.

Увечерi весь барак гудiв. Всi забули про сон, про втому, всiм хотiлося познайомитися з дивним новаком, поговорити з ним, розпитати, звiдки вiн i хто. Дивувалися, що такий молодий, а вже офiцер. Обiцяли, що пiдтримають його, запевняли, що вiд сьогоднi вiн не буде самотнiм.

Тут, у цiй штрафнiй проклятiй командi, де минали довгi мiсяцi, поки люди могли познайомитися, де не вiрили словам (бо слова в неволi втрачали свою цiну), де кожен засинав i прокидався тiльки з своїми власними думками, боячись подiлитися ними з сусiдом по лiжку, тут раптом з'явився юнак, що за один день зумiв завоювати загальне довiр'я. Всi бачили, як його били, бачили, як вiн зцiплював зуби i не вiдставав, i кожен з них думав у ту хвилину, що й вiн би змiг отак не боятися ударiв, що й у нього б вистачило мужньої впертостi для боротьби з ворогом. I тому цього вечора вже нiхто не боявся, нiхто не остерiгався промовити якогось занадто смiливого слова, бо тепер слова знову набували своєї цiни, цiна слова була завойована кров'ю цього юнака.

Сашко Антропов довго слухав усi цi розмови, тодi розiгнав усiх од Андрiя, заявивши, що тому треба вiдпочити, i коли лягли, сказав Коваленковi:

- А я думав, ти свистун.

- Що таке "свистун"? - не зрозумiв Андрiй.

- Та є такi добродiї - красивi слова говорять, а до дiла дiйде - i стоп машина: кочегар лопнув.

- Яке там дiло, - буркнув Андрiй.

- А ти не пишайся, як кошеня в попелi. Раз тобi старшi кажуть, ти мовчи й не будь шаблонним. Зрозумiв?

- Не дуже.

- Я, брат, теж такий одчаяний, як ти, тiльки не одважувався одразу iти проти шерстi. Принюхатися хотiв.

- Довго ж ти принюхувався, - насмiшкувато кинув Андрiй.

- Довгенько - тепер i сам бачу. Вiйна б могла кiнчитися, а Сашко Антропов ще б вагався. Зате тепер я покажу! Ось моя рука. Держи!

- А далi? - стискуючи його руку, спитав Коваленко.

- Поступаю в твоє розпорядження. Все, що буде треба, Сашко Антропов виконає як штик.

- Який з мене командир, - усмiхнувся Андрiй. - Давай краще спати.