Гаррі Поттер і напівкровний принц

- Ні, - сказала вона сумно, - Гаррі. Я намагалася, але нічого так і не знайшла… є двоє доволі відомих чаклунів з такими ініціалами… Розалінда Антігона Банґз… Руперт «Аксебанґер» Брукстентон… але вони тут не підходять. Судячи з тієї записки, особа, що викрала горокракс, знала Волдеморта, а я не можу знайти навіть мізерних свідчень, що Банґз чи Аксебанґер мали з ним щось спільне… Ні, власне кажучи, йдеться про… Снейпа.

Вона страшенно нервувалася, коли мусила вимовляти це ім'я.

- І що з ним? - гірко спитав Гаррі, знову падаючи в крісло.

- Тільки те, що я мала рацію у цій історії з Напівкровним Принцом, - невпевнено сказала вона.

- Герміоно, а ти можеш не сипати мені сіль на рану? Знаєш, як мені самому зараз погано?

- Ні… ні… Гаррі, я не це мала на увазі! - негайно заперечила вона, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. - Просто я мала рацію, що той підручник колись був пов'язаний з Айліною Принц. Розумієш… вона - Снейпова мати!

- Я бачив, що вона не красуня, - і собі докинув Рон. Герміона пропустила його слова повз вуха.

- Я переглянула всі старі «Віщуни», і там було крихітне повідомлення, що Айліна Принц виходить заміж за Тобіаса Снейпа, а пізніше ще одне повідомлення про те, що вона народила…

- …вбивцю, - зронив Гаррі.

- Так, - погодилася Герміона. - Отже… я мала рацію. Снейпові подобалося бути «напівпринцом», розумієш? Судячи з повідомлення у «Віщуні», Тобіас Снейп був маґлом.

- Усе сходиться. - замислився Гаррі. - Він випинав чистокровну лінію свого родоводу, щоб мати змогу крутитися біля Луціуса Мелфоя та інших типів… він такий самий, як Волдеморт. Мати-чистокровка, батько - маґл… Соромився свого походження, прагнув, щоб його боялися, вдавався для цього до темних мистецтв, вигадав собі ефектне нове ім'я… Лорд Волдеморт… Напівкровний Принц…, і як Дамблдор не розумів?…

Він замовк і задивився у вікно. Ніяк не міг перестати думати про ту непростиму Дамблдорову довіру до Снейпа… а Герміона щойно нагадала, що й він, Гаррі, піймався на подібний гачок… попри явну лиховісність тих нашкрябаних закарлючок-заклять, він відмовлявся думати погано про такого розумного хлопця, що так багато йому до поміг… Допоміг йому… зараз ця думка пекла мов рана…

- Я досі не збагну, чого він тебе не заклав за те, що ти користувався тим підручником, - здивувався Рон. - Він же ж мусив знати, де ти всього набрався.

- Він знав, - гірко буркнув Гаррі. - Він дізнався тоді, коли я вжив «Сектумсемпру». Йому й виманології не треба було… а може, він збагнув ще раніше, коли Слизоріг почав хвалитися моїми блискучими успіхами у вивченні настійок… тільки навіщо він залишав свій старий підручник у шафі?

- Але ж чому він тебе не заклав?

- Навряд чи він хотів, щоб його ім'я пов'язували з тим підручником,-сказала Герміона.-Навряд чи Дамблдорові це сподобалося б, якби він довідався. Навіть, якби Снейп заперечував, що підручник належить йому, Слизоріг одразу впізнав би його почерк. Так чи так, але книжка лишилася в колишньому Снейповому класі, а Дамблдор знав, що Принц-прізвище його матері, у цьому я не сумніваюся.

- Треба було мені показати ту книжку Дамблдорові. - зітхнув Гаррі. - Він постійно мені показував, яким зло вісним був Волдеморт ще в школі, а я мав докази, що Снейп теж був…

- «Зловісний» - це надто сильно сказано, - тихенько промовила Герміона.

- Ти ж сама увесь час казала, що книжка небезпечна!

- Гаррі, я маю на увазі, що ти береш на себе забагато вини. Я думала, що в Принца погане почуття гумору, але не могла й припустити, що він-потенційний убивця…

- Ніхто з нас не міг припустити, що Снейп… самі знаєте, -сказав Рон.

Друзі принишкли, заглибившись у свої думки, але Гаррі знав, що вони, як і він, уявляють собі завтрашній ранок, коли ховатимуть Дамблдора. Гаррі ще ніколи не бував на похороні; коли загинув Сіріус, тіла, щоб поховати, не було. Він не знав, чого сподіватися, й трохи непокоївся тим, що побачить і що відчуватиме. Хотів би знати, чи після похорону він нарешті усвідомить, що Дамблдор таки помер. Хоч бували моменти, коли ця жахлива реальність пригнічувала його й спустошувала, траплялися також і порожні смути якогось заціпеніння, але попри те, що в цілому замку усі тільки й говорили про загибель Дамблдора, Гаррі однак важко було повірити, що директора й справді немає. Щоправда, він уже не шукав відчайдушно, як це було з Сіріусом, якоїсь лазівки, якоїсь зачіпки, що давала б надію на повернення Дамблдора… він намацав у кишені холодний ланцюжок фальшивого горокракса, що його тепер постійно носив з собою, не як талісман, а як нагадування, чого він був вартий, і скільки ще попереду роботи.