Гробниця

Полишивши щільну павутину гамірливих вулиць, Леоні вийшла на спокійну, обсаджену деревами площу Гамбета. На ній меморіальна дошка вшановувала роботу каркасонського архітектора Леопольда Петі, котрий спроектував парк і контролював його створення. У центрі парку виднілось озерце, з-під поверхні якого били вгору поодинокі струмені водограїв, утворюючи довкола білу мжичку. Естраду для оркестру, змайстровану в японському стилі, оточували білі стільці. Їх недбале розташування, палички від морозива та свіжі цигаркові недопалки свідчили про те, що недавно тут завершився концерт. На землі валялися листівки-запрошення, а на деяких з них виднілися брудні відбитки підошов. Леоні нахилилась і підняла одну листівку.

З приємного зеленого обширу площі Гамбета Леоні звернула праворуч на досить непривабливу бруковану вулицю, що проходила повз шпиталь і мала вийти до панорамного краєвиду біля підніжжя мосту Пон В’є.

Посеред фонтану, розташованого на перехресті трьох доріг, стояла мідна скульптура. Леоні потерла табличку, Щоб прочитати напис, але їй це не вдалося. То запросто могла бути Самаритянка, Флора або навіть Помона. За класичною героїнею підглядав християнський святий, Сен-Вінсент-де-Пол. Приязним поглядом своїх кам’яних очей він озирав околиці з території шпиталю, що розташовувався на під’їзді до мосту. Поруч стояла каплиця з високим арковим входом та круглим вікном-розеткою.

Тут усе промовляло про доброчинність, багатство та гроші.

Звернувши під прямим кутом, Леоні зачудовано зупинилася. Перед нею відкрилася повна панорама Ля Сіте — цитаделі, розташованої високо на пагорбі на протилежному березі річки. Їй аж дух забило. Цитадель була водночас і величнішою, і якоюсь людянішою, ніж Леоні собі уявляла. Раніше їй доводилося бачити поштові картки із зображенням Сіте та відомим висловом Гюстава Надода: «Не можна померти, не побачивши Каркасона». Тоді їй здавалося, що то — лише рекламне гасло. Проте тепер вона пересвідчилася, що то була тільки звичайна констатація факту.

Леоні побачила, що рівень води в річці є дуже високим. Місцями вода сягала берега та хлюпалась об камінні фундаменти каплиці Сен-Вінсент-де-Пол і шпитальних споруд. Дівчина не мала наміру не слухатись Анатоля, проте ноги наче самі поволі вивели її на пологий схил мосту, що перетинав річку низкою кам’яних арок.

Іще кілька кроків — і я повернусь.

Протилежний берег був здебільшого порослий деревами. З-за їхніх вершечків виглядали водяні млини, пласкі дахи виноробень, а також текстильні майстерні з прядильним станками. Цей пейзаж видався Леоні навдивовижу сільським, наче то був залишок іншого, стародавнішого світу.

Вона глянула вгору й побачила кам’яного Христа на розп’ятті, розміщеному на центральному мостовому бику. А ще вона помітила в невисокій стіні невеличку нішу, де перехожі можуть перепочити або перечекати, поки мостом проїде екіпаж чи ломовий віз.

Леоні зробила ще один крок, потім — іще один, і так поволі перейшла з безпечної Бастиди до романтичного Сіте.

РОЗДІЛ 57

Анатоль та Ізольда стояли перед вівтарем.

Протягом години всі документи було підписано. Після затримок, що сталися влітку, нарешті було оголошено умови заповіту Жуля Ляскомба.

Свій маєток померлий заповідав власній дружині на час її життя. За якоюсь примхою долі він виявив бажання, щоб у тому випадку, коли його Дружина знову вийде заміж, маєтність відійшла до племінника, сина його зведеної сестри Маргарити Верньє.

Коли правник зачитав умови заповіту своїм сухим і скрипучим голосом, Анатоль не відразу збагнув, що цей документ стосується саме його. Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Хоч так, хоч сяк, а Домен де ля Кадусе одно належатиме їм з Ізольдою.

Тепер, півгодини потому, коли вони стояли в маленькій єзуїтській церковці, а священик промовляв завершальні слова короткої церемонії, що зробила їх чоловіком і дружиною, Анатоль узяв Ізольду за руки.

— Нарешті, мадам Верньє, — прошепотів він. — Enfin, моя кохана.

Свідки, випадкові люди, запрошені похапцем з вулиці, посміхалися, забачивши такий безпосередній та щирий прояв почуттів, і жалкували, що вінчання минулося так скромно.

Під звуки дзвонів Анатоль та Ізольда вийшли на вулицю. І відразу ж почули гуркіт грому. Бажаючи провести перші години свого подружнього життя на самоті — і гадаючи, що Маріета з Леоні на час їхнього повернення вже чекатимуть їх у готелі, — вони побігли, ховаючись від негода, по вулиці й заскочили до першого-ліпшого закладу, який їм трапився.

Анатоль замовив пляшку «Кристалу» — найдорожчого шампанського, яке було в меню. Вони обмінялися подарунками. Анатоль подарував Ізольді срібний медальйон з її мініатюрним портретом з одного боку, і своїм — із протилежного. Вона ж подарувала йому позолочений годинник з вигравійованими ініціалами навзамін відібраного нападниками в Пасаж де Панорама.

Упродовж наступної години вони пили й розмовляли, утішаючись товариством одне одного, а тим часом у грубі дзеркальні вікна вдарили перші краплі зливи.

РОЗДІЛ 58