Читаем І будуть люди полностью

Правда отам, під берегом, при самій вуличці, що, як уперте дітисько, здиралася в місто, сповзала назад і знову починала дертися вгору, були ще жінки. Поприносили до паруючих ополонок такі гори білизни, немов назбирали по всьому місту, вимахували праниками, аж крига стогнала довкола, лящали невтомними язиками, світили до сонця червоними руками і збитими стегнами, бо закочували запаски та спідниці повище, щоб не замочити в холодній воді.

Коли Таня й Олег проїжджали мимо, молодиці, як по команді, випростовувалися, але й не думали, соромітниці, ховати свої гарячі стегна! Таня паленіла від гніву на них, Олег же ховав очі й заточувався на рівному.

— Паничу, ходіте до нас! — весело гукали пральниці.

— Навчіть і нас ковзатись, паничу! А ми вас за те погріємо! — реготали вони.

Трохи від’їхавши, Таня шипіла сердитою гусочкою:

— Не дивіться на них!.. Чуєте, не смійте дивитись!..

— Я ж і так не дивлюся! — зовсім уже зніяковілий, боронився Олег.

— А чого тоді вони вас кличуть?.. Чого тільки вас?..

Тут уже навіть Олег не знає, що відповісти. Справді, чому завжди вони гукають тільки його?

Але навіть оті меткі молодиці не можуть порушити чари їхнього світу. Їх розбило інше.

Десь перед обідом, коли вони вже збиралися додому, хтось сипонув, як із пригорщі, рясними пострілами. Прогуркотів, захлинаючись, кулемет. Ах!.. Ах!.. Ах!.. — сердитою качкою відгукнулася гармата. Понад містечком прокотилася хвиля багатоголосого реву, виплеснулася на річку, відбилась від криги, зашурхотіла в очеретах. На вуличку вибіг чоловік: голова розпатлана, шинеля розстебнута, через обличчя навскіс наче хтось мазонув червоно-синьою фарбою: набрякав, наливаючись кров’ю, слід від удару. Важко, із стогоном дихаючи, хапаючи по-риб’ячому роззявленим ротом морозне повітря, він скочив на кригу, зірвав із себе шинелю, що плуталася довгими полами поміж ногами, по-заячому петляючи, побіг у очерет.

І відразу ж на тому кінці вулички виріс темний клубок людей і коней, покотився шалено донизу, розмотуючись, як сувій полотна, з криком, гвалтом, свистом, пострілами. Зупинилися, затанцювали захрапленими кіньми довкола молодиць, замахали, матюкаючись, нагаями.

— Говоріте, сволочі, куда он удрал?

— Пльоткой іх!.. Пльоткой, так іх растак!..

Жінки плачуть, кричать, затуляючись від нагаїв, а перелякана Таня ніяк не може зняти ботинок із ковзаном: смикнула зопалу шнурок, затягла у тугий вузлик — хоч зубами гризи! Олег опустився біля неї на коліно, пробує розв'язати, швидко каже:

— Таню, не бійтесь… Таню, не бійтесь… — хоч у самого побіліли губи і тремтять неслухняно пальці.

— Бейте вон тех, што на коньках!.. Ані скажут!..

Рвучи копитами кригу, до них підлетіли два вершники. Один із них замахнувся нагаєм — блиснув золотим погоном в Танині перелякані очі.

— Гдє бєглєц?

«Зараз ударить», — подумала Таня, але навіть не спробувала прикрити голову руками. Як заворожена, дивилася на чорну гадюку, що звивалася прямо над нею, ворушила роздвоєним кінчиком. І такою юною безборонністю віяло від її невеликої постаті, що вершник раптом засміявся, махнув рукою, опустив нагай на круп коня — помчав до своїх товаришів, які все іще вибивали з молодиць пилюку, не шкодуючи сил.

Чи то котрась із молодиць не витримала — сказала, чи вони самі здогадалися, побачивши шинель, що лежала на кризі, розпластавши поли, тільки згодом уже виволокли отого чоловіка з очерету, кинули прямо на лід, оточили хекаючою розлюченою стіною, замиготіли чорними нагаями.

— Вб’ють!.. Вони його вб’ють!..

Таня дивиться безпорадно на розгубленого Олега, очі її повні сліз, вона вся тремтить, притискає щосили до грудей білу муфту.

Та ось солдати розступилися, відкривши прикуте до криги, нагаями пошматоване тіло.

— Готов?

— Нє, єщо дишіт.

— Живуч большевік!

— Прістрєліть?

— Пускай так подихаєт.

Зіскочили на коней, махнули нагаями, гикнули — помчали до міста, висікаючи з криги блакитні холодні іскри. Молодиці куріпками збіглися до непорушного тіла, мимоволі підійшла й Таня: якась сила штовхала її в спину, і вона не могла опиратися їй. Всі молодиці вороже подивилися на неї, так, наче вона, Таня, видала оцього чоловіка, а одна із них суворо сказала:

— Вам чого тут, панночко, треба?

— Могла б я… чимось допомогти? — пробелькотіла Таня, відчуваючи, що вона от-от розплачеться.

— Досить, допомогли! Ідіть та катайтеся собі з паничем, а тут вам робити нічого!

Опустивши голову, Таня побитою тінню відійшла від молодиць. Світ раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрізь бачила страшну покривавлену спину отого чоловіка, що непорушно лежав на льоду.

Іще відчувала гостру самотність. І недоречність оцього ковзання. Не уявляла себе вже снігуронькою, боялася зустрітись очима з Олегом, прочитати в них осуд.

Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих її мами, дістала найбільшу банку варення, потайки винесла в сіни. Хай тільки трохи стемніє, вона віднесе це варення отому чоловікові, що його впізнала відразу, як тільки він вибіг на річку. Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворіла.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза