І будуть люди

Володя й незчувся, як перед ним виріс знайомий двір, мовби виринув із-під землі. Поклавши мішок із кабанчиком під тином, тихенько підійшов до вікна, за яким спала Маруся. Постукав у шибку:

— Марусю!.. Марусю!..

По той бік замість Марусиного випливло вусате обличчя. Розплющуючи об шибку носа, придивилося (Володя так і обмер), запитало погрозливо:

— Яка там трясця кличе Марусю?! От вийду із хати, я тобі дам Марусі!..

Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.

Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні. Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі, Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.

— Ти чого не прийшла?

Маруся одірвала од його грудей обличчя:

— Володю!..

— Ну що?

— Ти мене любиш?

Той розсердився:

— Краще скажи, чого не прийшла.

— Тато не пустили, — відповіла Марусина і, обійнявши його за шию, вся так і полинула до нього. — Ти куди це зібрався? — поцікавилася згодом.

— В Хоролівку… по ліки… Мати захворіли…

— Бідні вони, бідні! Як би я хотіла оце бути коло них!.. Володю, а в тебе мати хороші?

— Дуже! А в тебе?

— Мої теж хороші… А тато строгі…

— Ну, мені треба йти.

— Ти ж, назад коли повертатимешся, заглянеш?

— Побачу.

— То я тебе виглядатиму… Зажди трохи, Володю.

Побігла до хати — така ж легка, така невагома, а за кілька хвилин знову була коло нього. Простягала щось зав’язане в біленьку хустинку, тикала в руки:

— Візьми! Це пиріжки із квасолею…

— Ну, то спасибі… бувай… — зворушено бубонить Володя.

Провівши його поглядом, Марійка повагом вернулася до хати.

— За чим це ти, дочко, виходила? — спитала мати, що вже розчісувала косу.

— За бичком… Здалося, що одв’язався та й блукає по двору.

— Чи не отой це бичок, що стукав у шибку та мукав: «Марусю»? — запитав спросоння батько. — Дивись, дівко!

— Таке й скажете, тату! — Маруся вдала, що образилась. Та мати, позіхнувши, сказала:

— Годі вам: ще заведіться сваритись, на божий день гледючи!.. Лягай іще, дочко, та спи. Бо поки у матері, поки й твого раювання. А вийдеш заміж, свекруха доспати не дасть…

«У мене будуть хороші свекруха!» — замало не теленькнула Маруся, але вчасно прикусила язика. Лягла, причаїлась, як миша, і довго скліпувала повіками: думала про Володю.

А Володя в цей час чухрав собі прямо на схід, на вузесеньку, при самому обрію, смужечку, що блідла та блідла, ширшала й ширшала, виростаючи прямо на очах. Вже коли добре розвиднилось і невидимий ковалик роздмухав на сході гарячий вогонь, щоб розжарити остигле за ніч сонце, наздогнав Володю Приходько. Не дядько Іван, а дядько Микола. Обігнав парокінною підводою, оглянувся, натягнув віжки, спиняючи коней:

— Тпру!

Зачекав, доки Володя порівнявся із возом.

— Доброго ранку! Далеко?

— В Хоролівку, — неохоче обізвався Володя.

— Сідай, підвезу.

Володя завагався: сідати чи не сідати до куркулика? Дядько ж Микола нетерпляче посмикував віжками:

— Сідай, сідай — в ногах правди немає! Чи, може, так запанів, що з нами, репаними, уже й знатися не хочеш?

Володька мовчки поклав мішок на воза, скочив і собі, примостився за Приходьком, спустивши донизу босі ноги.

Ситі, як лини, булані, граючись, котили легенького воза: на схилах пускалися вчвал, і тоді дядько Микола стримував їх, натягуючи віжки. Обертався до Володьки вусатим обличчям:

— На базар?

— В аптеку, матері по ліки… А це, мо’, продам…

— Чого ж не продати — це діло нехитре, — погоджувався дядько Микола. — Ну, а комунію скоро строїти будеш?

— Ви що, проти Радянської влади?

— А чого б це я мав бути проти влади! — спокійно заперечив дядько. — Вона мене господарем зробила, на ноги поставила, а я проти неї галакатиму? Ні, Володько, ця влада якраз по мені!

— А чого ж тоді в куркулі пнетесь? — уїдливо оскірився Володя. — В класові вороги?..

Дядько Микола відповів не зразу. Зупинив коней, посвистів трохи, аж тоді повернувся до парубка:

— Ти, Володю, дуже зелений: одірвався од маминої циці та вже й думаєш, що бога за бороду впіймав… От ти на Петра Нешерета молишся, очі ним колеш…

— Молюся, бо він справжній незаможник! — спалахнув Володя.

— Та вже такого незаможника пошукати! Голою с… на всі сторони світить! А ти скажи мені лучче от, приміром, таке: од кого більше користі нашій державі — од культурного хазяїна, хоча б і од такого, як я, чи од незаможника Нешерета?.. От твій Петро: що пожне, те сам і потріскає, а державі — дуля з маком! Або ще й сам до неї в торбу заглядає, як би чимось поживитися… А я, приміром, минулого літа триста пудів пшениці державі здав. То, виходить, хто державу хлібом годує? Тож не нас треба ліквідовувати як клясу, а всіх отих незаможників, нахребетників отих, що так і зирять, як би із держави побільше поцупити!.. — зробив несподіваний висновок дядько Микола.

— Це що ж по-вашому: бідняків усіх під ніж пустити? — аж задихнувся Володя.