І будуть люди

— Марто, облиш! Марто!..

Аж тоді, як одступив до порога, ще й надів картуза, наче картуз отой мав захистити од молодиці, лишень тоді трохи отямилась Марта.

— Не хочеш… А я, дурна, все надіялась. Чекала… Думала: прийдеш…

— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.

— Краще б ти й не приходив!

— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.

— Я винна?! Я?

— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на все село?

— А яке мені діло до села?

— Сором, Марто, таке витворяти!

— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!

— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?

— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою та й нянькайся з ними, а я своїм сама раду дам!

— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.

— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..

Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.

А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.

Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Івасютами.

Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.

— Добридень, Іване!

— Здра… — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?

— Батько дома?

— Та дома.

— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?

Іван неохоче відчинив хвіртку.

— Заждіть, я собаку притримаю… Та цить ти, дияволе!

Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча. Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері:

— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!

Бо там саме підвечерювали: чистили круто заварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота. Оксен їв із таким виглядом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре.

Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:

— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!

— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.

— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.

Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.

— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.

— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня… За які гріхи, господи…

За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиневою гіркотою наповнились очі. Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.

«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив… Авжеж, любив… А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши їжу, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:

— Так що вас, Марто, до нас привело?

— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться…

— Бога, бога забуваємо, — хита головою Оксен.

А тут іще поле треба орати…

— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!

— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!

Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.

— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.

— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді,— гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.

— Зоріть мені поле, дядьку Оксене. А я вже якось вам віддячу!

— Що ти! Що ти!.. — аж руками замахав Оксен. — Мені й так он за Остапове очі виймають. Пожалів, бач, людину, на поміч прийшов, а що з того вийшло? Що в Остапа заробив — усе віддав, та ще й зверх того накинули… Тепер, Марто, такі часи, що за твоє добре серце з тебе ж і шкуру здеруть…

— Так то ж ви брали в оренду, а ми з вами по добрій згоді. Та хай лишень спробують, я їм очі повидираю!