І будуть люди

Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня. Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»

А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.

— Марто! Гов, Марто!.. Чи то вже твої сини повиростали, що такі штани довгі носять?

— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!

— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?

— А хоть би і я!

— Ов-ва!

— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!

А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів. Хоч і варто було б! Тож миготить він, як несамовитий, в дужих Мартиних руках, б’є-пранцює штани чи сорочку, аж бризки на всі боки летять!

— Марто, а то правда, що ти до Івасют переходиш? — пробують під’їхати з іншого боку жінки.

— А чого б їй і не перейти? — підпрягається інша. — Люди вони порядні, богомільні та роботящі.

— От тільки до кого?..

— Як-то до кого?

— Та до старого, до Йвана чи до Альошки? Чи, може, до всіх разом?

— Тьху, безсоромниці! Побоялися б бога! — плюється ота, що заступилась за Марту.

Сміються жінки, усміхається й Марта: хай патякають, хіба їй це в первину! «Перемивайте, дорогенькі, мої кісточки — біліші будуть! А от як і справді оженю на собі хоть би й Івана, то не одна із вас язика прикусить! Та й Василь ще поплаче за мною…»

Отакими думками тішиться Марта, зовсім не зважаючи на людські пересуди. Бо люди як люди: завжди на місці, коли треба осудити, огудити, похитать головою. А от щоб помогти, підставити плечі, коли важкою колодою навалиться доля… Де ви тоді всі діваєтесь, добрі сусідоньки, ласкаві порадники, щедрі обіцяльники? Якими вітрами здуває вас з-перед очей? Так шпарко здуває, що кричи, хоч голос порви — ніхто не озветься!.. Тож не лізьте до Марти із своїми порадами, з нещирим своїм співчуттям: вона сама дасть собі раду.

Ув’язує важкенький вузлище, аж ряднина тріщить: ану, хто із вас отакий піднесе?

— Тобі, Марто, піддати?

— Дякую, обійдуся сама! То вже ви піддавайте одна одній, якщо такі недолугі!

Схопила вузол, напнулася тугим тілом — закинула за спину. Понесла, мов граючись.

Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!

Івасюти і справді задоволені Мартою.

— Сам бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б…

І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:

— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися: орють же з раннього ранку!

— І добре, Марто, орють?

— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям…

— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.

— А отим, що у ТОЗі!

Ганжа, коли почув, аж потемнів на обличчі: не чекав такого од Марти! Хіба не зорали їй запущене поле, хіба не засіяли узятим у держави зерном, хіба не скосили та не змолотили? І хто ж, як не Марта, їм усім дякувала, так дякувала, що й слів не знаходила! «Ех, Марто, Марто! Сама собі петельку в’яжеш…» Бо вже Володька, не вагаючись, заносить Марту в «підкуркульниці», в «куркульські полигачі» та й напосідається на Ганжу, щоб позбавити її права голосу.

— А якщо вам, дядьку Василю, не той… То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що… А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти Радянської влади!

— Чуєш, Марто?

— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..

— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.

— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!

Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, господи, сама-бо не віда, що меле!»

— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.

Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж… Чоловік на війні загинув… То що вони їй пороблять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував богові, що прислав їм отаку помічницю.

І можна було б жити Оксенові — не нарікати на бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби божої, відпочивати в домашньому затишку.