І будуть люди

Хутір Іваськи, що в нього збирався Оксен Івасюта привести Тетяну Світличну як свою дружину, губився серед широких степів Полтавщини, оточений високими яворами та гостроверхими тополями — зеленим, шелестким живоплотом.

Тут було все, щоб зробити людину багатою: широкі лани і вузенькі дороги, щоб, не дай боже, не топталася даремно земля, заливні луки вздовж невеликої річки, порослі щедро травою, городи і сад з новими дадановськими вуликами попід деревами. Пильне хазяйське око, яке ніщо не пропустить, тверда хазяйська рука, що всьому дасть лад; коні й корови, свині та вівці, кури й гуси — все те росло, дихало, жило, їло, плодилося, обростало салом і вовною, несло яйця, доїлося молоком, вкривалося потом, впряжене в плуги чи вози, щоб перетворитися потім у цупкі папірці, у срібні кружальця — лягти на темне дно гамана з міцними сталевими дужками, з гострим, хижо загнутим кігтем замка, що кожного разу міцно стискав оті дужки: не хотів поступатися здобиччю.

Гаман той, великий, із потемнілої телячої шкіри, придбав іще дід: був одного разу на ярмарку в Сорочинцях та й замовив знайомому чоботареві:

— Зший мені, чоловіче, тільки добрячий. А я вже за ціною не постою.

Чоботар постарався: зшив гаманець з блискучого хрому, з усякими панськими витребеньками — ланцюжками, брелоками, ще й розцяцькував бронзовими пластинками.

Дід покрутив, покрутив його у руках, кілька разів підкинув на широкій, як грабарка, долоні, немов пробуючи, скільки заважить оцей витребеньок, як його наповнити, та й повернув майстрові:

— Не підходить.

— Як не підходить! — аж схопився з стільця вражений майстер. — Що ви таке кажете: не підходить! Та сам губернатор не відмовився б від такого гаманця!

Але дід стояв на своєму: не підходить — і годі!

— Ти мені, чоловіче, поший такий, щоб я захотів — усе своє добро в нього убгав. І без оцих-о витребеньок. Хай їх пани носять, панам легко живеться, а мені подай такий, щоб було що в руки взяти.

— Ну, гаразд, пошию вже вам гамана, — піддався, нарешті, чоботар. — Не хочете цього, то я вже вам інший пошию…

І він таки пошив. Дістав міцнющої шкіри, з якої можна було б викроїти на пару добрих чобіт, замовив дві сталеві дуги, як на вовчий капкан, з яструбиним кігтем-защіпкою посередині, і наступного ранку зустрів діда, ховаючи в бороду лукаву посмішку:

— О! Уже я вам постарався! Сюди не тільки своє — і чуже можете пхати!

Дід аж крекнув, побачивши новий гаманище. Видер у майстра з рук, довго м’яв, нюхав, клацав сталевою дужкою, заглядав усередину. З усього було видно: задоволений.

— То яка буде твоя ціна?

Прискаливши око, майстер подивився в прокопчену стелю, поскріб себе під бородою:

— Та-а… якщо вам правду казати, то з іншого я і більше узяв би… Ви ж подивіться, скільки пішло на нього шкіри!.. Ви знаєте, яке то було теля, що з нього здерли ту шкіру?.. Воно так мекало, що в мене аж серце заходилося…

— Кажи скільки! — нетерпляче перебив його дід.

Майстер скривився так, наче проковтнув щось кислюще на смак, потягнув через ніс повітря, утаємничив лице, поманив пальцем діда:

— Тільки нікому… Бо мене тут і засміють, як узнають, як я з вас дешево взяв… Два рублі — ну! — і вчепився рукою в борідку.

Дід замість того, щоб торгуватися, мовчки поліз за пазуху. Дістав вузлика, одвернувся, відрахував два карбованці, ткнув приголомшеному майстрові:

— Бери!

Дід пішов, притискаючи до живота гаманище, а майстер ще довго стукав себе по голові колодкою та питав, чи є ще на світі отакий дурень, як він.

Гаман міцно прижився в родині Івасют — переходив від батька до сина. З роками потемнішала сталь, вичовгалася колись пофарбована шкіра, та все ж він невтомно роззявляв свою хижу пащеку, поглинаючи гроші в ненаситне нутро, і часом здавалося, що, скільки не годуй його папірцями, срібляками та мідяками, йому все буде мало, він усе роззявлятиме рота, клацатиме дзьобом-защіпкою.

Дід Івасюта застав ще панщину — в молоді свої роки дослужився в пана до ланового. Дбав про панське — не забував і свого: коли вийшла воля, купив у пана п’ятнадцять десятин землі — цілий клин понад тихою річечкою, на який давно вже прицілювався оком. В те ж літо, невважаючи на жінчині плачі, переселився з села: зламав невелику хатину, поставив її на белебні і відразу ж став копати колодязь.

Води довго не було. Шурхотіла суха земля, важко падала глина, пересипався пісок, а воду наче хто випив, вона все не хотіла появлятися, хоч чорна діра колодязя заглибилась аж на десять сажнів. Врешті на п’ятнадцятім сажні, коли дід уже вирішив кинути лопату, швидко потемнішав пісок, поповз пливуном — веселим водограєм ударила кришталева холодна вода.

Старий Івасюта відставив лопату, перехрестився, нахилився, полощучи чорні долоні, набираючи повні пригорщі,— пив, аж хрустів на зубах пісок, і все не міг напитися. Вода стікала по міцному підборідді, холодна, як лід, струмувала за пазуху, на розпарені груди, а він тільки покректував, блаженно відпирхувався, як зморений кінь на водопої.

— Тату, вилазьте, бо заллє! — гукав до нього згори син, але дід виліз тільки тоді, коли вода дійшла йому аж до пояса.