І будуть люди

Варвара як стояла, так і заклякла біля діжі, тільки великі росинки поту враз усіяли чоло, затремтіли, звисаючи на зламаних страхом бровах. Дід впустив ложку, ложка лунко стукнулась об дубову кришку столу, бризнула молочною кашею, а в самого діда мертво одвисла щелепа, зачорнів беззубий рот. Олексій принишк, як пташеня, тільки поблискував переляканими тернинами очей. Один Свирид зберіг такий-сякий спокій на своєму завжди похмурому обличчі.

— Ви хоч би шапки знімали, до хати заходячи! — осудливо мовив він. Звівся за столом, майже дістаючи головою стелі, повів рукою на образи: — Людей не сором — бога побійтеся!

— А от ми тобі язика вкоротимо! — пообіцяв Свиридові найвищий з-поміж бандитів. Ростом він міг би помірятись із Свиридом, тільки був вужчий у плечах, тонший у талії і мав на диво маленьке, рухливе та неспокійне обличчя. Був, мабуть, у них за отамана, бо наказав: — Ану замкніть усіх до комори, окрім хазяїна!

Діда вивели під руки, Олексій, тихо схлипуючи (плакати вголос він не наважувався), смикав матір за спідницю:

— Мамо, пішли… мамо, пішли…, — а Варвара ніяк не могла висмикнути з діжі руки: тісто наче закам’яніло.

— А ти що тут пораєш? — підійшов до неї отаман.

Варвара затріпотіла, ворухнула безкровними вустами.

— Та не бійся! — засміявся бандит, явно потішений страхом жінки. — Я таких, як ти, не кусаю… Хліб зібралась пекти?

— Пироги, — врешті здобулася на слово Варвара.

— Пироги?.. З капустою?..

Високий жадібно втягнув у ніздрі повітря, заглянув до діжі, потикав у біле пухке тісто брудним прокуреним пальцем.

— А що, хлопці, попробуємо і ми пирогів? — звернувся він до своїх братчиків. — Не одним же багатіям розкошувати! — І під схвальні вигуки та сміх наказав бандитові, що вже брав Варвару за плечі: — Жінку облиш, хай напече нам пирогів, поки ми з хазяїном словом перекинемося.

Тремтячими неслухняними пальцями вигортала Варвара на стіл тісто, молилася про себе: «Господи, порятуй!.. Господи, заступись!..» Зціплювала зуби, рада була затулити і вуха, і очі, оглухнути й осліпнути, бо злодіюки вже заходилися біля Свирида.

— Де заховані гроші?

— Куди подів золото?

Розбили скриню, вивалили все на підлогу, випотрошили гаман, але того їм було мало.

І знову підступались до Свирида.

— Признавайся, зануда, куди подів золото!

Свирид стояв на своєму: золота у них не було і немає.

— Не було, кажеш? — перепитав високий і посміхнувся недобре. — У тебе, хазяїне, закоротка пам’ять, прийдеться поворушити її… Ану зв’яжіть, хлопці, йому руки, щоб не брикався!

Свиридові заломили руки за спину, міцно стягнули віжками.

— Тягніть до печі!

Підтягнули до печі, посадили на ослін, вчепилися в плечі.

— Так нема, кажеш, золота?

— Немає,— відповів Свирид, дивлячись прямо у піч, де палахкотіло, нестерпно дихало жаром, плавилось кривавим золотом дубове вугілля.

— Немає?

— От клянусь богом — немає!

— А ти не спіши клястись, не гріши перед богом, — лиховісно умовляв Свирида високий. — Ану, хлопці, допоможіть хазяїнові пригадати, куди він приховав своє золото!

Бандити ухопили залізну заслінку, нагорнули на неї розжарене вугілля, поклали біля Свиридових ніг.

— Ставте, хлопці, його ноги — нехай погріється!

Свирид шарпонувся щосили, побілів, наче смерть, застогнав.

— Годі, хлопці, годі,— наказав отаман, що не спускав із Свирида очей. — Бачу, що хазяїн уже щось пригадав.

Свирид дихав важко, із храпом. Водив скаламутнілими від болю очима, видно, нічого не бачив. Та ось зустрівся поглядом із чіпкими оченятами отамана, і очі його сповнилися такою ненавистю, що бандит аж відсахнувся:

— Ого. Так де ж, хазяїне, твоє золото?

Свирид повів очима по хаті, затримався поглядом на печі. Якась думка майнула в його очах, затріпотіла, гаряче і мстиво.

— Розв’яжіть.

— А скажеш, де золото?

— Скажу.

— Оце інший макар! — зрадів високий. — Люблю, коли людям вертається пам’ять!

Свирида розв’язали, він, спираючись руками на ослін, спробував стати на попечені ноги, але не зміг.

— Підсадіть мене на піч… там золото…

Свирид порався на величезній печі, бандити нетерпляче чекали внизу. Особливо нетерпеливився високий: стаючи навшпиньки і витягуючи довгу шию, намагався заглянути на піч, квапив, роздуваючи золоті вогники в очах:

— Хазяїн, скоро там?

— Зараз, — глухо, як із могили, озивався Свирид.

— Дістаєш там, хазяїн?

— Зараз дістану!

Свирид натрусив на полиці гаківниці пороху, звів сталевий курок, перехрестився, притиснув важкий приклад до плеча:

— Забирай, отамане, своє золото!

Отаман похапливо вискочив на піл, потягнувся до печі, наставивши руки.

Стоголосою гарматою ревонула гаківниця, оглушила всіх, хто був у хаті. Отаманової голови як не було: впало додолу обезглавлене тіло з коротко відрубаною, як у курки, шиєю.

Варвара зламалась у стані, чіпляючись руками за стіл, осіла на підлогу, провалилась в темряву. Свекор, коли його стягали з печі, встиг іще двом розвалити голови важким прикладом рушниці, а третьому залізними пальцями скрутити в’язи, але бандитів було багато — всіх не передушиш, — гуртом навалились на нього, зв’язали, потягли, як собаку, до річки і довго відводили душу — катували під вербами.